Башкірова Вікторія Михайлівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

victoria_prps@ukr.net

Науковий керівник –

канд.психол. наук Кучеренко Є.В.

Відомо, що для того, щоб здійснювалася діяльність, необхідна достатня мотивація. Однією з характеристик мотиву є його сила. Вона впливає не лише на рівень активності людини, але і на успішність прояву цієї активності, зокрема - на ефективність діяльності. Чи приводить високий рівень мотивації до високих досягнень? Чи слід залучати додаткові мотиви (створюючи ситуацію змагання, актуалізуючи почуття відповідальності та ін..) для поліпшення рівня домагань? Хто буде краще виконувати діяльність: високо мотивована людина або середньо мотивована? Отже, актуальність даної проблеми визначається тим, що ефективна мотивація людини є одним з найбільш істотних факторів, що впливають на успішність та результативність діяльності.

У літературі досить широко представлені матеріали теоретичного вивчення мотивації, і зокрема, судження про неї як про комплексний феномен, пов'язаний з когнітивною, емоційною і вольовою сферами особистості. У численних дослідженнях показано, що ефективна робота немислима без відповідної мотивації. Причому її сила повинна бути адекватна меті діяльності. Якщо вона недостатня, мета діяльності не буде досягнута. При надмірній мотивації можуть мати місце помилки в роботі, порушення заходів безпеки, етичних норм діяльності та ін..  [3, c.95].

Серед усіх понять, які використовуються в психології для опису та пояснення спонукальних моментів у поведінці людини, найзагальнішими, основними є поняття мотивації і мотиву. Нємов Р.С. розглядає термін «мотивація» як ширше поняття за термін «мотив». Слово «мотивація» використовується в сучасній психології в двоякому сенсі: поняття, що означає систему факторів, що детермінують поведінку (сюди входять потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато чого іншого), і як характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні.  Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність [2, c.463].

Аналіз праць вітчизняних вчених показав, що існують різні визначення поняття «мотивація».

Фєдосєєв В.Н. визначає мотивацію як сукупність внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, що спонукають людину до діяльності для досягнення поставлених цілей. [5, с.372]

Схоже визначення сформулював Турчинов А.І., розглядаючи мотивацію  як процес спонукання людини за допомогою внутрішньоособистісних і зовнішніх факторів до визначеної діяльності, направленої на досягнення індивіщуальних і загальних цілей. [4, с.190]

Векономічнихенциклопедіяхпоняття «мотиваціїя» пояснюєтьсяяк  спонуканнялюдинидопраці, щоєрезультуючоюсистемоювнутрішніхспонукальнихелементів, такихякпотреби, інтереси, ціннісніорієнтири, зодногобоку, зіншого – відображаючііфіксуючічвідомістюлюдинифакториизовнішньогосвіту, тобтостимули, щоспонукаютьдодіяльності.

Можнапрослідкувати, щовсітлумаченняданногопоняття, такчиінакше, сходятьсяводному: підмотивацієюрозуміютьсяактивнірушійнісили, яківизначаютьповедінкулюдини. Зодногобоку – спонукання, щонавязанезовні, азіншого – самоспонукання. Отже, найбільшзмістовнимбуденаступневизначення: мотивація – цевнутрішнійстанлюдини, викликанийзовнішнімчивнутрішнімвпливом, повязанезйогопотребами, якіактивізують, стимулюютьінаправляютьйогодіїдопоставленоїцілі. Чим активнішими будуть дії людини, тим більш високими будуть можливості задоволення різноманітних потреб.

Актуальність проблеми мотивації не оскаржується ні наукою, ні практикою, оскільки від чіткої розробки ефективної системи мотивації залежить не тільки підвищення соціальної і творчої активності конкретних працівників, а й кінцеві результати діяльності підприємств різних форм власності та сфер діяльності.

  У вітчизняній і зарубіжній літературі є велика кількість наукових даних  щодо впливу мотивації (сукупності факторів, що спонукають, організовують і направляють поведінку людини) на успішність і ефективність виконання конкретної діяльності.

У численних дослідженнях показано, що ефективну роботу не можна уявити без відповідної мотивації. При чому її сила повинна бути адекватна меті діяльності. Якщо вона недостатня, мету діяльності не буде досягнуто. Але при надмірній мотивації можуть мати місце помилки в роботі, порушення заходів безпеки, етичних норм діяльності та ін.

У теоріях мотивації розглядається необхідність для людини задоволення яких-небудь потреб. Потреба змушує людину працювати. У змістовних теоріях (Ф. Тейлор, А.Маслоу, К.Албдерфер, Д.Мак-Клелланд, Ф.Герцберг) основна увага приділяється виявленню переліку спонукань людської активності, побудові їх ієрархії, виділенню типології мотивів і т.д.

Фредерік Тейлор сформулював класичну теорію мотивації, яка стверджує, що вчинками людей рухає бажання задовольняти зростаючі потреби, тому вони зацікавлені заробляти гроші. Виходячи з цієї ідеї, Тейлор створив систему стимуляції праці, яка передбачала підвищену винагороду за перевиконання норм виробітку і знижений в разі їх невиконання. Це змушувало більшість людей працювати на межі можливостей. [3, c.97]

Ф. Герцберг показав, що на поведінку людей впливає не лише задоволеність, але і незадоволеність тих чи інших потреб. Потреби він розбив на дві групи: мотиваційні та гігієнічні, пов'язані з умовою праці. Він показав, що можливість задоволення потреб у мотиваційних факторах підвищує результативність праці. Але коли потреби задоволені, їх вплив зникає. Незадоволеність в гігієнічних факторах значно знижує стимули до активної діяльності у людей. А задоволеність не викликає великого трудового піднесення, а лише створює передумови для нього. Герцберг вважає, що тільки заробітною платою мотивувати людей не можна. Для стимулювання трудових зусиль необхідне включення ще й мотиваційних факторів.[3, c.97]

Е.Лок вказував на те, що люди, працівники певної організації сприймають мету організації як свою власну і прагнуть до її досягнення. Якщо цілі реальні, конкретні, ясні, прийнятні для працівника, тим наполегливіше він буде до них прагнути. При цьому він отримує задоволення від процесу виконання роботи і, незважаючи на складність, зуміє досягти в ній великих результатів. Досягнення останніх підвищує мотивацію , а неуспіх - знижує. Людина працює не тільки з підвищеною ефективністю, але й максимально розкриває свої здібності і можливості. З вищесказаного можна зробити висновок про те, що поведінкою людини в трудовій діяльності керують потреби, викликані способом життя, особистісними особливостями і т.д. [3, с.98].

У даній роботі розглянуто вплив мотивації  людини на ефективність її діяльності. В якій мірі повинна бути мотивована людина, щоб вона досягла високих показників в роботі? Теоретичне вивчення проблеми дозволило виходити з припущення, що на процес ефективності праці людини істотний вплив роблять особистісні особливості працівника, а також його вмотивованість на успіх. Підвищенню ефективності праці в більшій мірі сприятимуть цілі й потреби працівника в його професійному зростанні.

Список використаної літератури:

1.                Немов Р. С. Общие основы психологии / 4-е изд. – М.:ВЛАДОС, 2003. – 463 с.

2.                Соловйова Н.І. Вплив мотивації на ефективність діяльності працівника // Труды СГУ,  №3, 2009. – 95-98 с.

3.                Управление персоналом: Учебник// ред. А.И.Турчинова. –М.: РАГС, 2008. – 190 с.

4.                Федосеев В.Н. Управление персоналом: Учебное пособие // М.: «МарТ», 2006. – 372 с.

Головченко Лоліта

студентка НПУ ім. М.П. Драгоманова

Науковий керівник –

кандидат психологічних наук Є.В.Кучеренко

м. Київ

Успіх будь-якої діяльності залежить не тільки від здібностей і знань, а й від мотивації - прагнень самостверджуватися, досягати високих результатів. Адже чим вищий рівень мотивації, чим більше чинників спонукають дитину до діяльності, тим більших результатів вона може досягти.

Проблема  формування мотивації у школяра і сьогодні турбує батьків та вчителів.  Нам відомо, що школяра не можна успішно навчати, якщо він байдуже відноситься до навчання і знань, без інтересу і, не усвідомлюючи потреби до них. Тому перед школою стоїть задача з формування і розвитку в дитини позитивної мотивації до навчальної діяльності [3].

Для того, щоб учень активно включався в навчальну діяльність, необхідно вдало підвищувати його інтерес та опиратися на його мотиваційну сферу.

Переглядаючи роботи вітчизняних психологів розумієш, що вони є актуальними і сьогодні. Так, наприклад, дослідження проведені з питань мотивів діяльності і, зокрема, мотивів навчальної діяльності. Л. Божович досліджуючи відносини школярів до навчання, встановила, що одним з найважливіших моментів, які розкривають психічну сутність цього відношення, є та сукупність мотивів, що визначає навчальну діяльність школярів. Нею зроблений висновок про те, що проблема формування стійкості особистості є, насамперед, проблемою становлення соціальних за своїм походженням і моральних за змістом мотивів поведінки [1].

У теорії Д. Маккеланда говориться про те, що усі без винятку мотиви і потреби людини здобуваються і  формуються при її онтогенетичному розвитку. Мотив тут це прагнення до досягнення деяких досить загальних цільових станів, видів чи задоволення результатів. Мотив досягнення розглядається як першопричина людської поведінки [7].

Д. Берлайн розробив складну систему мотивацій, відповідно до якої потреба визначає відповіді організму. Але сама потреба в нього зв'язана з потенціалом порушення первинних структур, і тому його теорія фізіологічна.

У теорії мотивації А. Маслоу відзначається прагнення індивіда до безупинного розвитку як провідний мотив. Мотиви визначаються потребами, що мають кілька рівнів: від біологічних потреб до потреб самоактуалізації. Поведінка залежить від потреб і здібностей і визначається внутрішніми і зовнішніми мотивами [3].

Термін "мотивація" представляє більш широке поняття, чим термін "мотив". Слово "мотивація" використовується в сучасній психології в двоякому змісті: як позначає систему факторів, що детермінують поводження (сюди входять, зокрема, потреби, мотиви, мети, наміри, прагнення і багато чого іншого), і як характеристика процесу, що стимулює і підтримує поведінкову активність на визначеному рівні. Мотивацію можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність [2].

Мотивація – це один із найважливіших факторів поряд із здібностями, знаннями, навичками, який забезпечує успіх у діяльності. Це сукупність спонукальних факторів, які викликають активність в організмі і визначають його спрямованість [3].

Мотив на відміну від мотивації - це те, що належить самому суб'єктові поводження, є його стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукує до здійснення визначених дій.

Мотив – це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов [4].

Навчальна мотивація визначається рядом специфічних для цієї діяльності факторів. По-перше, – вона визначається самою освітньою системою, освітнім закладом, де здійснюється навчальна діяльність; по-друге, – організацією освітнього процесу; по-третє, суб’єктними особливостями школяра (вік, підлога, інтелектуальний розвиток, здібності, самооцінка, взаємодія з іншими учнями і т.д.); по-четверте, – суб’єктними особливостями педагога і, насамперед системою відносини його до учня, до справи; по-п’яте, специфікою навчального предмета [5].

Психологи та педагоги виділяють п’ять рівнів навчальної мотивації [4]:

Перший рівень – високий рівень шкільної мотивації, навчальної активності. У таких дітей є пізнавальний мотив, прагнення найбільш успішно виконувати всі запропоновані шкільні вимоги. Учні чітко випливають усім указівкам учителя, сумлінні і відповідальні, сильно переживають, якщо одержують незадовільні оцінки.

Другий рівень – гарна шкільна мотивація. Учні успішно справляються з навчальною діяльністю. Подібний рівень мотивації є середньою нормою.

Третій рівень – позитивне відношення до школи, але школа приваблює таких дітей позанавчальною діяльністю. Такі діти досить сприятливо почувають себе в школі, щоб спілкуватися з друзями, із учителями. Їм подобатися відчувати себе учнями, мати гарний портфель, ручки, пенал, зошити. Пізнавальні мотиви в таких дітей сформовані в меншій мірі, і навчальний процес їх мало приваблює.  

Четвертий рівень – низька шкільна мотивація. Ці діти відвідують школу неохоче, воліють пропускати заняття. На уроках часто займаються сторонніми справами, іграми. Мають проблеми в навчальній діяльності. Знаходяться в серйозній адаптації до школи.

П’ятий рівень – негативне відношення до школи, шкільна дезадаптація. Такі діти мають труднощі у навчанні: вони не справляються з навчальною діяльністю, відчувають проблеми в спілкуванні з однокласниками, у взаєминах із учителем. Школа нерідко сприймається ними як вороже середовище, перебування в ній для них нестерпне. В інших випадках учні можуть виявляти агресію, відмовлятися виконувати завдання, дотримуватися тих чи інших норм і правил. Часто в подібних школярів відзначаються нервово-психічні порушення.

Серед причин спаду мотивації молодших школярів до навчальної діяльності слід відзначити наступні:

-             відношення учня до вчителя;

-             відношення вчителя до учня;

-             особиста значимість предмета;

-             розумовий розвиток учня;

-             продуктивність навчальної діяльності;

-             нерозуміння мети навчання;

-             страх перед школою [6].  

У практичній діяльності відомо досить багато конкретних умов, що викликають інтерес школяра до навчальної діяльності. Розглянемо деякі з них [8].

1. Спосіб розкриття навчального матеріалу.

Звичайно предмет з'являється перед учнем як послідовність окремих явищ. Кожне з відомих явищ учитель пояснює, дає готовий спосіб дії з ним. Дитині нічого не залишається, як запам'ятати все це і діяти показаним способом. При такому розкритті предмета є велика небезпека втрати інтересу до нього.

Навпаки, коли вивчення предмета йде через розкриття дитині сутності, що лежить в основі  всіх окремих явищ, то, спираючи на цю сутність, учень сам одержує окремі явища, навчальна діяльність здобуває для нього творчий характер, і тим самим викликає в нього інтерес до вивчення предмета. При цьому мотивувати позитивне відношення до вивчення даного предмета може як його зміст, так і метод роботи з ним. В останньому випадку має місце мотивація процесом навчання.

2. Організація роботи над предметом малими групами.

Принцип набору учнів при комплектуванні малих груп має велике мотиваційне значення. Якщо дітей з нейтральною мотивацією до предмета об'єднати з дітьми, яким не подобається даний предмет, то після спільної роботи перші істотно підвищують свій інтерес до цього предмета.

Якщо ж включити учнів з нейтральним відношенням до даного предмета в групу дітей, яким подобається цей предмет, то відношення в перших не змінюється.

3. Відношення між мотивом і метою.

Мета, поставлена вчителем, повинна стати метою учня. Для перетворення мети в мотив-мету велике значення має усвідомлення учнем своїх успіхів, просування вперед.

4.                Проблемність навчання.

На кожному з етапів уроку необхідно використовувати проблемні мотивації, завдання. Якщо вчитель робить це, то звичайно мотивації учнів знаходяться на досить високому рівні. Важливо відзначити, що за змістом вона є пізнавальної, тобто внутрішньої.

Отже, ми бачимо, що мотивація навчання складається з багатьох сторін, що змінюються і вступають у нові відносини одна з одною. Саме тому  становлення мотивації це не просто збільшення позитивного чи негативного відношення до навчання, але й ускладнення структури мотиваційної сфери та спонукань, що входять до неї, встановлення нових, більш зрілих, іноді суперечливих відносин між ними. Саме на ці мотиваційні сторони має бути направлення робота вчителя, психолога та, власне кажучи, батьків самого школяра.

Список використаних джерел:

1.  Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. – М.: Педагогика, 1968. – 321 с.

2.  Ильин Е.П. Мотивация и мотивы. – СПб., 2000. – 256 с.

3.  Канюк С.С. Психологія мотивації: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2002 – С. 238-248.

4.  Маркова А. К., Матис Т. А., Орлов А. Б. Формирование мотивации учения. – М., 1990. – 212 с.

5.  Матюхина М. В. Мотивация учения младших школьником. – М.: Просвещение, 1984. – 198 с.

6.  Моргун В.Ф. Психологические проблемы мотивации учения. //Вопросы психологии. – 1976. – № 6. – С. 54-67.

7.  Немов Р. С. Психологія. Підручник. – М.: Освіта: ВЛАДОС, 1995. – 146 с.

8.  Смирнов С.Д. Секреты хорошей и плохой учебы. //Вопросы психологии. – 1996. – №2. – С. 11-14.

Лук'яненко Марина Миколаївна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

Lukyanenko-mar@mail.ru

Науковий керівник –

канд. психол. наук Є. В. Кучеренко

Темперамент є однією з найбільш значущих властивостей особистості. Інтерес до даної проблеми виник більше, ніж дві тисячі років тому. Він був пов’язаний з очевидністю існування індивідуальних відмінностей, які обумовлені особливостями біологічної і фізіологічної будови і розвитку організму. До біологічно обумовлених структур відносять, насамперед, темперамент. Темперамент визначає наявність багатьох психічних відмінностей між людьми, а саме: типу і енергії дій, інтенсивності і стійкості емоцій, емоційної вразливості тощо. Особливості типу темпераменту також впливають на діяльність людини.

Є дуже багато визначень темпераменту, але ми наведемо декілька.

Темперамент (від лат. temperamentum – належне співвідношення частин, домірність) – сукупність індивідуальних особливостей особистості, яка має своєю фізіологічною основою тип вищої нервової діяльності й характеризує динаміку психічної діяльності особистості; темперамент проявляється в силі почуттів, їхній глибині або поверховості, у швидкості їх перебігу, у стійкості або швидкій зміні [1, с. 522].

Темперамент – якість особистості, що сформувалась в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначає стиль його діяльності[2, c. 209].

Першим хто досліджував темперамент був Гіппократ. Він вперше дав визначення поняття «темперамент» і більш-менш докладно описав його типи. Під темпераментом він розумів анатомо-фізіологічні та психологічні індивідуальні особливості людини. Він, а потім Гален, спостерігаючи індивідуальні особливості поведінки людей, зробили спробу пояснити ці особливості. Відповідно до теорії Гіппократа, відмінності між людьми визначаються співвідношенням основних видів рідин в організмі людини (гуморальна теорія). Одна з рідин завжди переважає, що і визначає тип темпераменту людини. За Гіппократом, таких рідин чотири: кров, два сорти жовчі і слиз (або лімфа). У сангвініків переважає кров (лат. sanguis), у холериків – жовта жовч (лат. chole), у флегматиків – слиз (лат. phegma). І нарешті, меланхоліки – це люди з надлишком чорної жовчі (лат. melanoschole).

І. Кант розглядав темперамент як співвідношення різних почуттів і різного ступеня активності діяльності [3, с. 208].

У В.М. Вундта (кінець XIX ст.) темперамент – це співвідношення швидкості і сили "душевних рухів".

І.П. Павлов виділяє 4 типи нервової системи, вони служать фізіологічною основою традиційно описаних у літературі чотирьох типів темпераменту:

•  сильний, урівноважений, рухливий тип нервової системи, лежить в основі сангвінічного темпераменту;

•  сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи, відповідає темпераменту флегматика;

•  сильний, неврівноважений тип нервової системи з переважанням збудження над процесами гальмування, відповідає холеричного темпераменту;

•  слабкий тип нервової системи, відповідає меланхолійному темпераменту [5].

Вивченням особливостей темпераменту займалися також Е. Кречмер (його ідея полягала в тому, що люди з певним типом статури мають певні психічні особливості), У. Г. Шелдон (в основі його поглядів лежить припущення про те, що тіло і темперамент - це 2 параметри людини, зв'язаних між собою. Структура тіла визначає темперамент, що є його функцією), Б.М. Теплов (його роботи, присвячені вивченню властивостей темпераменту, визначили не тільки сучасний погляд на проблему темпераменту, а й стали основою для розробки подальших експериментальних досліджень темпераменту) та багато інших вчених.

Як же само особливості темпераменту впливають на трудову діяльність людини? Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) особистості виявляються по-різному, відіграючи позитивну або негативну роль. Там, де потрібна значна працездатність, витривалість, краще виявляє себе сильний тип нервової системи, а де слід виявити співчутливість, лагідність, краще виявляє себе слабкий тип нервової системи.

Сангвінічний тип темпераменту. Люди з таким типом темпераменту легко засвоюють новий матеріал, майже "хапають на льоту".  Таким людям потрібно постійно підтримувати інтерес до розпочатої справи, інакше вони почнуть нудьгувати, стануть млявими.Зазвичай дуже діяльні, продуктивні в роботі, особливо якщо вона викликає у них живий інтерес. Вони рухливі, легко пристосовуються до нових умов, вміють легко вступати в контакти з людьми, однак відчувають труднощі при виконанні тривалих, монотонних операцій.Сангвінік багато обіцяє, але не завжди стримує свої обіцянки. Його відрізняє доброта, готовність прийти на допомогу. Напружена розумова чи фізична робота його швидко стомлює. Схильність сангвініка до захоплення новим, до нудьги при одноманітній, хоча й важливій діяльності знижує активність, постійно викликає потяг до нового, модного.Перед сангвініком варто безупинно ставити нові, по можливості цікаві задачі, що вимагають від нього зосередженості і напруги. Необхідно постійно включати його активну діяльність і систематично заохочувати його зусилля. Отже, для сангвініків будуть рекомендовані такі професії: менеджер, учитель, лікар, психолог, вихователь, організатор, продавець, офіціант, інженер-технолог і т.д. А от такі професії як: діловода, бухгалтера, майстра-годинникаря, радіомонтажника, бібліографа, архівіста, реставратора можна сміливо виключити [2].

Холеричний тип темперамент. Слід ураховувати, що холерики легко концентрують свою увагу на тому чи іншому об'єкті, але не можуть її швидко переключати, позаяк процеси гальмування в них уповільнені.Про таку людину говорять, що вона занадто гаряча, нестримана. Разом з тим такий індивід швидко остигає і заспокоюється, якщо йому поступаються, йдуть назустріч.Холерики нерідко демонструють підвищену збудливість, неврівноваженість поведінки, певну циклічність у роботі - від пристрасного захоплення справою до повної апатії, що супроводжується тимчасової бездіяльністю.Неврівноваженість холерика шкодить там, де потрібно виявити витриманість, терплячість.У холерика велика стійкість прагнень і інтересів, велика наполегливість.Такій людині підходить робота з високим рівнем відповідальності (керівні посади).Холерик любить діяльність, де потрібно докладати зусиль і силові види спорту, бокс, американський футбол, культуризм. Холерики часто вибирають діяльність, де потрібен високий рівень особистої відповідальності, всілякі керівні посади. Ким керувати для них не має значення, важливо робити це краще за інших.Отже, холерикові протипоказані такі професії, як квітникарство, бібліотекарська справа і бухгалтерський облік. А от такі професії як: телерепортер, телеведучий, артисти товарознавець, артист, дипломат, журналіст, постачальник, підприємець, хірург, льотчик, диспетчер, водій, тренер, менеджер, будівельник, режисер, кухар, слідчий, геолог, електрик,  міліціонера, охоронника, юриста є рекомендованими. [2].

Флегматичний тип темпераменту. Інертність нервових процесів, недостатня рухливість флегматиків призводить до того, що вони повільно переключають увагу. Працюючи з ними, слід добирати завдання, які сприяють виробленню більшої швидкості реагування та моторної рухливості. Флегматик висловлює собою швидше схильність до бездіяльності, ніж до напруженої, активної роботи. Така людина повільно приходить у стан збудження, але зате надовго. Люди, наділені рисами флегматичного темпераменту, звичайно спокійні, більш врівноважені, ґрунтовні в роботі, успішно трудяться там, де потрібна методичність, завзятість, копітке ставлення до справи. З недоліків флегматика слід відзначити деяку інертність, малорухомість, необхідність додаткового часу для перемикання від одного виду занять на інший. Надто повільний темп рухів, повільне, монотонне мовлення флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість, швидкість впливу на інших. Діяльність для цього темпераменту підходить аналітична, інтелектуальна, наприклад, на біржі.Для темпераменту флегматика підійдуть такі професії, як фотограф, еколог, ВЕБ-дизайнер, дизайнер інтер'єрів, економіст, бухгалтер, діловод, механік, електрик, інженер, агроном, водій, вчений - ботанік, астроном, фізик, математик.Протипоказані такі професії:хірург, менеджер [2].

Меланхолійний тип темпераменту. Вони потребують особливої уваги внаслідок своєї вразливості, швидкої втомлюваності організму, їм необхідні спокійне, сприятливе оточення та продуманий режим впливу, який передбачає поступовий перехід від звичних умов життя до іншої діяльності та обставин.Підвищена чутливість при великій інертності приводить до того, що незначний привід може викликати в нього сльози, він надмірно уразливий, болісно чуттєвий.Меланхолік енергійний, не наполегливий, легко стомлюється і мало працездатний.Слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку, спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджають встановленню контактів з іншими.У відношенні меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, брутальність, але і просто підвищений тон, іронія. Він вимагає особливої уваги, варто вчасно хвалити його за виявлені успіхи, рішучість і волю. Негативну оцінку варто використовувати як можна обережніше, усіляко пом'якшуючи її негативну дію. Меланхолік ефективно працює, коли чітко й в подробицях уявляє, чого від нього бажають. Йому потрібно побачити кінцевий результат в найдрібніших подробицях. Коли ви спілкуєтесь з меланхоліком, будьте готові відповісти на безліч дрібних питань, без цього меланхолік не буде ефективним у роботі. Меланхоліку не підійде робота, де необхідно приймати рішення швидко, багато працювати, більш комфортно та зручно йому буде виконувати завдання творчі або ті, які вимагають глибокого розуміння. В основному меланхолікам добре працюється в вільному творчому середовищі. Для меланхоліків рекомендовані такі професії: педагог, діяч мистецтв, художник, швачка-модельєр, маляр, копіювальник малюнків, композитор, письменник, ветеринарний лікар, геолог, агроном, зоотехнік, бухгалтер, спеціаліст по машинопису, автослюсар, слюсар, токар, радіомеханік і т.д.  Протипоказані такі професії: лікаря, особливо хірурга, рятувальника, льотчика, диспетчера, водія громадського транспорту, монтажника-верхолаза тощо [2 ].

Чистими холериками або меланхоліками люди бувають рідко.Так як і не буває хороших чи поганих типів темпераменту. Кожен тип психіки більше підходить для одних справ і професій і менше для інших.Тип професійної діяльності повинен збігатись з особистим, характерологічним типом людини. Скажімо, якщо ви товариська людина -  вам більше підходитимуть професії, пов'язані з численними контактами, а якщо емоційно неврівноважені – ви не зможете виконувати рутинні види діяльності, що вимагають концентрації уваги протягом тривалого часу. Отже, для того, щоб обрати професію, необхідно, насамперед, пізнати самого себе.

СПИСОК ВИКОРЕСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Шапар В. Б. Психологічнийтлумачний словник. – Х.: Прапор, 2004.                  – 640 с.

2.     Общая психология: [Учебник для вузов] / А. Г. Маклаков. –  СПб.: Питер, 2006. – 583 с.

3.     Общая психология. Учебник для пед. ин-тов / [Под ред. проф.                         А. В. Петровского]. – Изд. 2-е, доп. и перераб. – М.: Просвещение, 1976. – 560 c.

4.     Рубинштейн С. Л. «Основы общей психологии» / С. Л. Рубинштейн. – М.: Просвещение, 1946. – 358 с.

5.     Павлов И. П. Двадцатилетний опыт объективного изучения высшей нервной деятельности (поведения) животных / И. П Павлов. – М.: Наука, 1973. – 661 с.  

Стаднік Наталія Володимирівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

Natysik_spa@mail.ru

Науковий керівник – канд.біол. наук, доцент

Мегалінська Г. П.

Розумова діяльність є провідною у більшості сферах активності людини. Така діяльність швидко призводить до втоми і потребує багато психічної енергії. Тому для покращення роботи головного мозку і активізації певних фізичних і психічних процесів використовуються спеціальні речовини. Для цього, наприклад, існує низка психостимуляторів. Психостимулятори – це лікарські препарати, під впливом яких вибірково підвищується психічна діяльність і фізична працездатність, покращуються настрій і зменшується відчуття втоми, голоду та спраги, зникають сонливість і негативні емоційні переживання [1]. До психостимуляторів належать похідні фенілалкіламіну (фенамін (амфетамін); похідні сидноніміну (сиднокарб); похідні пурину (кофеїн); похідні піперидину (меридил); фенілалкіламіни. Розглянемо дію кофеїну на організм людини, зокрема на активізацію роботи мозку.

  У 1827 році Удрі виділив з чайного листя новий алкалоїд і назвав його теїн. Кофеїн у чистому вигляді вперше було отримано в 1828 році Пеллетьє і Каванту. У 1832 році його склад був встановлений Велером і Пфаффа з Лібіх. У 1838 році Іобст і Г. Я. Мульдер довели тотожність теїну і кофеїну. Кофеїн є алкалоїдом, що міститься в листі чаю (Theasinensis), насінні кави (Соffеа Arabica), горіхах кола (Соlа аситіпаtа) та інших рослинах. Він міститься в таких рослинах, як кавове дерево, чай, мате, гуарана, кола, та інших[5].

 Кофеїн здійснює стимулюючий ефект на центральну нервову систему. Особливо сильно виявляється його дія на кору головного мозку. Ретельний аналіз дії кофеїну на організм, проведений за методом умовних рефлексів показав, що кофеїн підсилює ті процеси в корі великих півкуль головного мозку, від яких залежить працездатність мозку. Посилюючи активність клітин кори головного мозку, кофеїн сприяє більш легкому створенню нових умовних рефлексів, покращує умовно-рефлекторну діяльність в цілому. Метод умовних рефлексів дозволяє об'єктивно показати, що кофеїн дійсно підвищує працездатність організму. Він має властивість створювати у багатьох людей гарний настрій, викликати відчуття бадьорості та підвищувати рівень розумової діяльності. 

Під впливом кофеїну активізується психічна діяльність, підвищується розумова та фізична працездатність, рухова активність. Дія кофеїну залежить від типу нервової системи (для стимуляції слабкого типу потрібні менші дози речовини, для сильного – більші). Від дози кофеїну залежить якісний прояв ефекту його: в малих дозах препарат стимулює, а у великих – пригнічує ЦНС [2]. Ось чому вживання кави рекомендоване у певних межах.

Кофеїн збуджує центральну і вегетативну нервову систему (зростає частота і сила серцевих скорочень, підвищується секреція шлункового соку, підсилюється потовиділення, підвищується температура тіла та ін.). Після прийому кофеїну чи кофеїновмісних напоїв поліпшується самопочуття, з'являється бадьорість, активізуються м'язові процеси і рухова сфера. Погіршується перенесення високих температур, але поліпшується перенесення холоду.

Кофеїн дещо знижує згортання крові, посилює сечовиділення, активізує процеси тканинного окислення. При цьому посилюється розпад глікогену. Кофеїн має здатність руйнувати підшкірний нейтральний жир і збільшує вміст у крові жирних кислот, які підсилюють тепловіддачу і підвищують температуру тіла. Але постійне тривале вживання кофеїну призводить до звикання, за якого необхідні значно більші дози для досягнення того самого стимулюючого ефекту. Різке невживання кофеїну призводить до сильного гальмування у ЦНС. З'являється в'ялість, загальна пригніченість, сонливість, нервова депресія. Систематичне приймання кофеїну пригнічує нервову систему. Розвивається гальмування мислення, ослаблюються вольові зусилля, з'являється невпевненість у своїх силах. Вживання кофеїну чи кофеїновмісних напоїв призводить до формування фізичної і психічної залежності від цієї речовини.

Отже, кофеїн не можна рекомендувати для щоденного вживання для підвищення працездатності та витривалості. Вживати його слід не частіше 2-х разів на тиждень і бажано у першій половині дня. За умови такого приймання повністю виключається звикання і виснаження резервів нервової системи[3].

 У чистому вигляді кофеїн являє собою білий порошок, дуже схожий на цукрову пудру, який дуже добре розчиняється у воді. Саме тому кофеїн досить легко, потрапляючи в кров, досягає головного мозку, де надзвичайно швидко починає проявлятись його ефект впливу. Вже через 15 хвилин можна визначити наявність кофеїну в крові людини. Свого піку впливу на організм кофеїн він досягає приблизно через 45 хвилин. Але при наповненому шлунку період всмоктування значно сповільнюється.У проведених дослідженнях вчені переконалися, що за своїм впливом кофеїн значно змінює рівень мозкової активності людини від звичайного стабільного стану до активного. Тому дія кофеїну на людський організм можна впевнено назвати психотропною дією [4].

   В період вживання кофеїну безпосередньо в головному мозку відбувається незмінне блокування аденозину, іншої хімічної сполуки, яка також впливає на психіку людини. Аденозин свого роду антипод кофеїну, він уповільнює викид медіаторів хімічних сполук, що передають нервові імпульси від однієї клітини до іншої. Саме в цьому виражається вплив заспокійливого характеру аденозину на організм людини. Без такого заспокійливої  дії нервові клітини будуть знаходитися в постійному збудженні. Кофеїн, потрапляючи в організм людини, надає блокуючу дію на аденозин, ефективно стимулюючи нервове збудження.

Відомо, що під дією кофеїну відбувається стимулювання діяльності надниркових залоз, коли в крові людини підвищується рівень гормонів стресу – адреналіну, норадреналіну, кортизолу. Такі гормони виробляються людським організмом в періоди крайнього збудження та стресових ситуацій. Гормони збудливо впливають на головний мозок (саме тому після чашки кави людина відчуває певний підйом сил, енергію, бажання зайнятися справою).

   Період дії кофеїну, який міститься у каві настає у всіх людей по-різному і триває від двох до десяти годин (середній показник становитьчотири години). Все залежить від кількості і якості випитої кави, індивідуальної схильності до діїкофеїну організму людини, від обміну речовин, який відрізняється у чоловіків і жінок, від того, чи курить людина, чи ні. Курець, наприклад, відчуває дію кофеїну за значно коротший час, тому йому необхідно більшекофеїну для стимуляції головного мозку. Дія кофеїну на жінок, які приймають перорально протизаплідні засоби, уповільнена, в їх крові залишається велика кількість не розщепленого кофеїну.

Взагалі, вживання напоїв, що містять кофеїн, сприяє значному звиканню організму до нього. При цьому відбуваються зміни у фізіології людського організму як позитивні, так і негативні. Кофеїн сприяє швидкому відновленню організму після сну, готує людину до щоденних навантажень. У порівнянні з іншими енергетичними напоями зі збудливими засобами, напої з кофеїном зовсім не впливають на фази сну.Також дія кофеїну приблизно на 30% прискорює обмін речовин, сприяє зниженню відчуття голоду внаслідок підтримки високого рівня цукру в крові[5].

   Всі позитивні наслідки вживання кофеїну залежать від кількості, якості та часу доби його вживання. Незначні дози напоїв, що містять кофеїн, не мають негативних наслідків, піднімають настрій, забезпечують незвичайний приплив сил. Передозування загрожує почуттям занепокоєння, почервонінням обличчя, шлунково-кишковими розладами, м'язовими посмикуваннями, тахікардією, психомоторним збудженням. Тому завжди потрібно дотримуватись міри.

Список використаних джерел:

 1.                Висоцький І. Курс лекцій з фармакології : [навчальний посібник ] / Висоцький Ігор Юрійович, Храмова Раїса Андріївна. – Суми :  Вид-во СумДу при Сумському державному університеті, 2008 р., стр.72

2.                 Харкевич Д. А. Фармакологія / Д. А. Харкевич. – М. : Медицина, 2001. – стр. 202

3.                 Зубар Н. М. Основи фізіології  та гігієни харчування / Н. М. Зубар. – Київ : «Центр учбової літератури», 2010. – стр. 141 

4.                http://i-tea.com.ua/15-faktov-o-kofeine/ інернет- стаття: «15 фактів про кофеїн»

5.                Іван Чекман, Надія Горчакова «Вплив психотропних препаратів на когнітивно-емоційну сферу діяльності людини» стаття,   «Медицина»  Світогляд: Науково-популярний журнал «Медицина»  / Національна академія наук України; Головна астрономічна осерваторія НАН України: Видавничий дім "Академперіодика", 2010. 

Рибак  Тетяна Олександрівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

r_tanyushka@mail.ru

Науковий керівник –

кандидат психологічних  наук Є.В. Кучеренко

Враження, які одержує людина, відображаючи дійсність через свої органи чуттів чи в процесі мислення, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про предмети та явища, що сприймалися раніше. При потребі набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам'яттю.

Пам'ять є наріжним каменем психічного життя людини. Завдяки пам'яті вона може набувати потрібні для діяльності знання, вміння та навички. Людина, позбавлена пам'яті, зауважував І. М. Сеченов, постійно перебувала б у становищі новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати  [1, c. 152].

       Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

У пам'яті розрізняють такі головні процеси: зберігання, відтворення та забування. Розглянемо детальніше один із них.

 Запам’ятовування — один з основних процесів пам’яті. Засадовими стосовно нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші тимчасові зв’язки, які утворюють підгрунтя запам’ятовування.

 Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву,воно має цілеспрямований характер. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам'ятовування.

Умовами успішного запам'ятовування є:

— багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

— розбивка матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;

— розуміння тощо.

Найважливішим етапом закріплення  текстового або мовного матеріалу і його міцного збереження є повторення .

 Повторення - найважливіша умова оволодіння знаннями, вміннями, навичками. Дослідження психологів дозволили виявити деякі закономірності процесу повторення  [2, c. 224].

         По-перше, встановили, що заучування протікає нерівномірно: слідом за підйомом у відтворенні може наступити деяке зниження. При цьому це зниження носить тимчасовий характер, тому що з новими повтореннями збільшується здатність до пригадування.

         По-друге, заучування йде стрибками . Іноді кілька повторень поспіль не дають істотного приросту в пригадуванні. А потім при наступних повтореннях відбувається різке збільшення обсягу матеріалу, що запам'ятовується. Це можна пояснити тим, що сліди, що залишаються кожен раз при сприйнятті, спочатку бувають недостатніми для пригадування. Потім же, після декількох повторень, вплив цих слідів позначається відразу. І, як наслідок, людина пригадує велику кількість інформації.

         По-третє, якщо матеріал легкий для запам'ятовування, то перші повторення дають більший результат, ніж наступні. Кожне нове повторення призводить до незначного збільшення обсягу запомненного матеріалу. Це пояснюється тим, що основна, легка частина, запам'ятовується швидко. А що залишилася, більш важка частина, вимагає більшої кількості повторень.

         По-четверте, якщо матеріал складний, то процес запам'ятовування протікає спочатку повільно, а потім швидко . Це можна пояснити тим, що ефект від перших повторень недостатній, і обсяг матеріалу, що запам'ятовується збільшується лише при багаторазових повтореннях.

         По-п'яте, повторення потрібні не тільки тоді, коли ми вчимо матеріал, але й тоді, коли треба закріпити в пам'яті те, що ми вже вивчили . При повторенні заученого матеріалу міцність та тривалість його збереження на багато разів. Дуже важливо, щоб повторення було активним і різноманітним. Для цього перед учнями ставлять різні завдання: придумати приклади, відповісти на питання, накреслити схему, скласти таблицю і т.д. Слід зазначити, що при активному повторенні активізуються сформовані зв'язку. У результаті процес запам'ятовування протікає більш якісно. Прикладом активного повторення може служити переказ після прочитання тексту. Переказ - це не тільки розвиток мовлення, але й прекрасне тренування пам'яті  [3, с.528].

Давним-давно в одному з московських інститутів провели наступний експеримент. Чотирьом групам студентів читали один і той же уривок лекції. У першій групі "для надійності" прочитали його чотири рази. У другій - три рази, але один раз студенти донесли його. У третій - два читання і два переказу, у четвертій - один раз прочитали і три рази переказали. Різниця в засвоєнні матеріалу була настільки разючою, що висновок був зроблений однозначний:"Повторне (і багаторазове) читання навчального матеріалу - марна трата часу! Для ефективного запам'ятовування важливо активно повторити (переказати) матеріал" [1].

 Також важливою умовою ефективного запам'ятовування і збереження матеріалу в пам'яті є його правильний розподіл у часі .У психології відомі два способи повторення: концентроване і розподілене.При першому способі матеріал заучується в один прийом, повторення слід одне за іншим без перерви.При розподіленому повторенні кожне читання відокремлене від іншого деяким проміжком часу.

Проведені дослідження показують, що розподілене повторення раціональніше концентрованого. Воно економить час і сили, сприяючи більш міцному засвоєнню знань. Повне заучування при концентрованому способі зажадало 24 повторення, а при розподіленому способі - лише 10, тобто в 2,4 рази менше. При цьому розподілене повторення забезпечує і більшу міцність знань[3].

У психології існує таке поняття, як ремінісценція. Суть цього явища полягає в тому, що через деякий час згадується більше, ніж згадалося одразу.Таким чином, продуктивність відстроченого відтворення (через деякий час) набагато вище безпосереднього після запам'ятовування. У проміжках між запам'ятовуванням і відтворенням відбуваєть ся додаткове неусвідомлюване закріплення інформації  [4, с.268].

Щоб запам ятовування було ефективним необхідно:

1.                Повторювати інформацію відразу ж після її сприйняття (наприклад, прочитання), так як найбільша втрата інформації припадає на перші стадії запам'ятовування, наступні безпосередньо за сприйняттям.

2.                Проміжки часу між повтореннями потрібно по можливості подовжувати .

3.                Кількість повторень повинно вибиратися з деяким запасом , при цьому слід дотримуватися строгого правила: число повторень повинно бути таким, щоб протягом необхідного проміжку часу інформація не пропадала.

4.                Великі кількості інформації можна запам'ятовувати з допомогою приватного навчального методу, при якому повторюється пропозицію за пропозицією, віршована рядок за рядком тощо, прирікаючи, таким чином, заучувати матеріал на інтерференцію з самим собою  [5, с.222].

Отже, при роботі з великим за обсягом матеріалом важко буває добре запам'ятати текст як одне ціле. Текст доводиться запам'ятовувати частинами. Але і в такому випадку правильніше за все спочатку швиденько "пробігти" весь текст цілком і лише після цього розбити його на достатньо великі розділи, кожен з яких об'єднаний однією темою і в кожному з яких намічена, осмислена, нехай навіть вигадали тематична асоціація з розділами наступними. У результаті при першому відтворенні повторюється вже завчена раніше частина і запам'ятовується наступна. При другому - повторюються перші частини і запам'ятовуються такі, і так далі до повної перемоги, перемоги куди більш легкої, швидкої та вражаючою.

СПИСОК ВИКОРЕСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аткинсон Р. Человеческая память и процесе обучения. - М.: Прогресе, 1979. – 152 с.

2. Истомина 3. М. Развитие памяти: [Учсб. - метод. пособие]. - М, 1978. - 224 с.

3.Общая психология / [Под ред. С. Д. Максименко]. - М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1999.  – 528 с.

4.Психологія  /  [За ред. Г. С. Костюка].  - К.: Рад. школа, 1968. – 268 с.

5.Хомуленко Т. Б. Развитие высших форм памяти. - Харьков 1998.  –  222 с.

Трохименко Ірина Миколаївна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Науковий керівник – канд. психол. наук

Є. В. Кучеренко

         Завдання, що стоять перед сучасною психологічною наукою в Україні, вимагають  досліджувати процеси взаємодії та взаємини між людьми в найрізноманітніших ситуаціях: співробітництва, конкуренції, конфлікту, в групі, родині, при масовому і міжособистісному, офіційному і неофіційному спілкуванні.

         Насиченість сучасного життя конфліктами, невміння адекватно сприймати та інтерпретувати їх породжують високий потенціал конфліктогенності особистості, суспільства, сприяють розвитку психосоматичних станів, неврозів, формуванню неадекватних психологічних захистів і стереотипів поведінки особистості [1].

         Сьогодні нікому не треба доводити, що проблема, пов'язана з вивченням конфліктів має право на існування. До проблем виникнення та ефективного розв'язання конфліктів, проведення переговорів і пошуку згоди виявляють величезний інтерес не тільки професійніпсихологи та соціологи, а й політики, керівники, педагоги, соціальні працівники, словом всі ті, хто у своїй практичній діяльності пов'язаний з проблемами взаємодії людей.
Цей усе зростаючий інтерес в чималому ступені пов'язане зі зростанням напруженості в різних сферах соціальної взаємодії, з гострою потребою і різних громадських структур та окремих людей практичної допомоги у вирішенні конфліктів.
         Наше суспільство виявилося не підготовленим до цієї складної ситуації. Орієнтація на "безконфліктний" розвиток робило проблематику конфліктів не перспективною. Це призвело не тільки до її фактичного виключення з області її наукового дослідження, але й до того, що в суспільстві не сформувалися механізми роботи з конфліктами. Спроби копіювання досвіду зарубіжних конфліктологів, особливо в галузі соціальних та виробничих проблем не розрахованого на універсальне застосування в будь-яких соціокультурних умовах виявляються малоуспішними.

         Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – це зіткнення протилежних інтересів (цілей, позицій, думок, поглядів тощо) на ґрунті суперництва; це відсутність взаєморозуміння з різних питань, пов'язана з гострими емоційними переживаннями [1].

         До найпоширеніших психологічних конфліктів належать міжособистісні конфлікти. Вони охоплюють практично всі сфери людських відносин. Будь – який конфлікт зрештою зводиться до міжособистісного.

         Міжособистісний конфлікт – зіткнення людей, що взаємодіють, чиї цілі, інтереси, цінності, норми поведінки або методи роботи взаємно виключають одне одного або заважають, протидіють, несумісні в даній ситуації. В міжособистісному конфлікті повинні бути присутні необов'язково тільки два учасники, їх може бути і декілька. Подібний вид конфлікту може відбуватися як між товаришами по службі в рамках організації, так і між найближчими людьми. Конфлікт блокує взаємодію між ними і робить їх співпрацю неможливою чи малоефективною. Конфлікти між особами виникають там, де стикаються різні погляди, манери поведінки; їх може живити і бажання одержати щось, не підкріплене відповідними можливостями. Міжособистісний конфлікт може також виявлятися як зіткнення людей з різними рисами вдачі, поглядамиі цінностями.
         В організації міжособистісний конфлікт – це найчастіше боротьба керівника за обмежені ресурси, капітал або робочу силу, час використання устаткування або схвалення проекту; це боротьба за владу, привілеї; це зіткнення різних поглядів у рішеннях проблем щодо різних пріоритетів у роботі [2].

         Точного визначення міжособистісного конфлікту, мабуть, дати не можна. Але коли ми говоримо про такий конфлікт, то нам відразу представляється картина протиборства двох людей на основі зіткнення протилежно спрямованих мотивів[3].

         Проблема дослідження міжособистісних відносин має тривалу історію, впродовж якої накопичено значний обсяг теоретичних та емпіричних знань про закономірності виникнення, протікання та розв’язання міжособистісних конфліктів. У психології до даної проблеми зверталися представники практично усіх шкіл і напрямків. Кожен науковий напрямок зробив певний внесок у розуміння конфлікту як складного явища, яке виникає у процесі взаємодії людей. [4]
         Міжособистісні конфлікти, які виникають на різних етапах онтогенезу, зумовлюються різними індивідуальними, психологічними та соціальними чинниками. Отже, вивчаючи міжособистісні конфлікти та їх класифікацію слід зазначити, що в більшій мірі спостерігаються конфлікти факторів поведінки та факторів відносин. [4]

         У міжособистісних конфліктах виявляється весь спектр відомих причин: загальних і приватних, об'єктивних і суб'єктивних.
         У процесі управління міжособистісними конфліктами важливо враховувати їх причини та фактори, а також характер міжособистісних відносин конфліктантов до конфлікту, їх взаємні симпатії і антипатії.
Відомий дослідник конфліктів К. Томас вважає потрібним сконцентрувати увагу на таких аспектах вивчення конфліктів: які форми поведінки в конфліктних ситуаціях характерні для людей, які з них є більш продуктивними чи деструктивними, яким чином можливо стимулювати продуктивне поводження. За основу тут береться ступінь орієнтації учасників ситуації на свої власні інтереси і інтереси партнера, при цьому виділяється п'ять основних тактик або стилів поведінки.  Це: уникнення, поступка, протиборство, компроміс, співробітництво.
         К. Томас вважає, що при уникнення конфлікту жодна зі сторін не досягає успіху; при таких формах поведінки, як конкуренція, пристосування і компроміс, або один з учасників виявляється у виграші, а інший програє, або обидва програють, тому що йдуть на компромісні поступки. І тільки в ситуації співробітництва обидві сторони виявляються у виграші[5].

Список використаних джерел:

1.     Грейліх О.О. Психологічні особливості міжособистісних конфліктів у педагогічному колективі. – Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України // Проблеми сучасної психології. – 2010. – №9. – С. 56

2.     Дуткевич Т.В. Конфліктологія з основами психології управління: Навч. посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2005. – 456 c.

3.     Дружинін В.М. Психологія сім'ї. - М.: КСП, 1996

4.     Матяш-Заяц Л.П. Психологія конфлікту. Програма курсу // Психологія. Навчально-методичний комплекс. – Міністерство освіти і науки України. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. Кафедра психології. – К, 2005. – С. 213 – 231

5.     Зеркин Д.П. Основи конфліктології: курс лекцій. Ростов н / Д., 1998

Башкірова Вікторія Михайлівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

victoria_prps(at)ukr.net 

Науковий керівник –

канд.психол. наук Кучеренко Є.В.

Відомо, що для того, щоб здійснювалася діяльність, необхідна достатня мотивація. Однією з характеристик мотиву є його сила. Вона впливає не лише на рівень активності людини, але і на успішність прояву цієї активності, зокрема - на ефективність діяльності. Чи приводить високий рівень мотивації до високих досягнень? Чи слід залучати додаткові мотиви (створюючи ситуацію змагання, актуалізуючи почуття відповідальності та ін..) для поліпшення рівня домагань? Хто буде краще виконувати діяльність: високо мотивована людина або середньо мотивована? Отже, актуальність даної проблеми визначається тим, що ефективна мотивація людини є одним з найбільш істотних факторів, що впливають на успішність та результативність діяльності.

Ларін Дмитро Ігорович

студент 4 курсу

Науковий керівник:

старший викладач кафедри психології і педагогіки Кучеренко Є.В

Національного педагогічного університету

ім. М.П. Драгоманова

м. Київ, Україна

Останнім часом, проблема дитячих страхівє мало дослідженою, не дивлячись на те, щоїй приділяється багато уваги у практиці психологів та вихователів дошкільних закладів. Тому на сьогодні страхи дошкільників є дуже актуальною психологічною проблемою.

Побережець Ганна Степанівна

МНУ імені В. О. Сухомлинського

Навчально-науковий інститут  історії та права,

аспірантка кафедри історії України, м. Миколаїв

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

зав. кафедри історії України, д.і.н., проф. Шкварець В. П.

Історик завше, перед тим, як братися писати щось історичне, мусить добре розібратися з історією історичних досліджень та з історичними джерелами, завжди пам’ятати і керуватися тим, що дослідження виконуються і ґрунтуються  на основі джерел.

Мовиться, зокрема, про непересічні, неординарні, багатогранні, яскраві, харизматичні особистості, які здійснили величезний внесок у боротьбу за відновлення незалежності і розбудову основ державності України. Вочевидь, у цьому контексті про багатьох відомих людей уже опубліковано чимало матеріалів, передусім збірок документів, їх праць, спогадів та ін. Серед таких історичних постатей, що невтомно працювали на українське національне відродження, розбудову і становлення Української держави, помітно вивищується і В’ячеслав Максимович Чорновіл – активний борець з тоталітарним режимом, лідер Народного Руху України, журналіст, публіцист і літературознавець.

Отож висвітлення діяльності та творчості В. М. Чорновола має неабияку  наукову цінність, пізнавально-виховне та практичне значення для багатьох поколінь українського народу.

В останні роки (2010-2013) у науковому відношенні все ж таки дещо зроблено, помітні зрушення на краще, однак до цього часу ще залишаються слушними слова одного з його соратників і друзів однодумця, відомого українського громадського діяча, знаного мистецтвознавця Леся Степановича Танюка про те, що «сьогодні ми лише на підступах до його життєпису» [1, с.9].

Як відомо, В. М. Чорновіл не залишив власних мемуарів, спогадів-статей. Лише в своїй автобіографії, деяких інтерв’ю подав окремі факти зі свого життя, діяльності. Зате у своїх публікаціях висвітлював діяльність очолюваної ним політичної організації, аналізував різноманітні суспільно-політичні, культурні та інші події в країні і світі [2].

Важливе значення для осмислення В. М. Чорновола як особистості, громадського і державного діяча має десятитомне видання його праць (на середину 2012 р. ще не завершене, вийшло вісім томів). Видання було започатковане в 2002 році Міжнародним благодійним фондом В’ячеслава Чорновола та видавництвом «Смолоскип» [3].

Важливі дані про життєдіяльність і творчість В. М. Чорновола містяться у фондах українських державних, центральних і обласних архівів [4].

Проблеми діяльності шістдесятників і дисидентів дістали широке відображення у книгах і статтях таких українських авторів, як О. Гарань, Г. Василишина, В. Гаман, С. Давимука, М. Коцюбинська, Б. Захаров, О. Мусієнко, Г. Касьянов, А. Русначенко, М. Сорока та ін. Чимало цікавого і повчального  подано у спогадах про В. М. Чорновола [5],  розповідях колег за засланнями [6] та ін.

З 2002 року в Україні було започатковано традицію – проведення «Чорноволівських читань». Народний Рух України, Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола розпочали цю довготривалу акцію для зібрання матеріалів про національного героя, вивчення і поширення спадщини його державотворчої, публіцистичної діяльності [7].   У зв’язку з цим Народний Рух України та Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола проводять, крім читань, науково-практичні конференції, на теми, що стосуються життя та діяльності В. М. Чорновола, публікують їх матеріали у збірниках і часописах.

У 2006 р. за підтримки Народного Руху України створено фільм «Той, що пробудив кам’яну державу». Автор сценарію і режисер – В. Онищенко,  оператор – А. Даниленко, композитор – І. Забалуєв, пісні у виконанні гурту «Немо». У фільмі знімалися народні артисти України С. Романюк і Є. Паперний, заслужений артист України К. Шафоренко та ін.

Працівниками Центрального Проводу Народного Руху України була підготовлена і видана праця «В’ячеслав Чорновіл: Біографія. Статті. Цитати». У ній подані біографічна інформація, світлини В. Чорновола, витяги з його різних промов («Про партію», «Про державу» та ін.), а також цитати з праць, доповідей, промов і виступів В. М. Чорновола [8].  

Член Національної Спілки письменників України, лауреат почесної премії Ватикану і кількох літературних премій М. Холодний відомий українському читачеві від 60-х років ХХ ст., позаяк свого часу він був одним із найпопулярніших авторів українського «Самвидаву», написав поему-реквієм «Чорновіл» [9]. Цей твір сповнений багатьма асоціаціями з історії боротьби за незалежну Україну, в котрій певну роль відіграло і сміливе, високохудожнє слово В. М. Чорновола.

Щодо відомого твору В. Чорновола і Б. Пенсона  «Хроніка таборових буднів», то це збірка самвидавних документів, які в 1974 і 1975 роках народилися у Володимирівській в’язниці та в Мордовських і Пермських таборах СРСР. Їх авторами є політичні в’язні різних народів колишнього Радянського Союзу.

Наприкінці листопада 2011 р. світ побачила монографія В. Ф. Деревінського «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика» [10], де окреслено важливі моменти життєвого шляху В. М. Чорновола. Розкрито роль і значення В. М. Чорновола в суспільно-політичних процесах України другої половини ХХ ст.

Наукова монографія Василя Деревінського – це фундаментальна, давно очікувана книга про В. М. Чорновола, яка найближче підійшла до повного висвітлення життєпису з В. М. Чорновіла. І хоча автор декларує свій намір висвітлити його політичний портрет, насправді він ширше подає цю історичну постать.

Через рік з лишком, влітку 2012 р., світ побачила нова, можна стверджувати, альтернативна, водночас і ювілейна монографія Г. С. Побережець і В. П. Шкварця «Чорновіл В’ячеслав Максимович: життєпис-хроніка діяльності та творчості» [11]. Попри спорідненість тематики, а звідси й перша уява про ледве не ідентичність двох останніх монографій, це різні видання, як за змістом і формами подачі матеріалу, так і його напрямками, колом і обсягом джерельної та історіографічної бази, методологією, зрештою, навіть за оформленням наукового апарату та ін.

Як показав аналіз, до своєї трагічної загибелі В. М. Чорновіл багато зробив, прагнув зробити більше. Не без того, що й помилявся, коригував свої підходи, позиції. Але жив тільки своєю Україною, діяв і творив для своєї України, щастя і добра власного народу.

1. Титаренко Л. На підступах до життєпису Чорновола / Л. Титаренко // Голос України. – 2011. – 29 листопада.

2. Автобіографія В. Чорновола [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.rukhpress.com; Чорновіл В. Я нічого у вас не прошу / В. Чорновіл. – Торонто, 1968; Чорновіл В. Відкритий лист / В. Чорновіл // Визвольний шлях. – 1981. – № 11; Виступ В. Чорновола на Установчому з’їзді НРУ 10 вересня 1989 р. // Визвольний шлях. – 1989. – № 12.

3. Чорновіл В. Твори : У 10-ти т. – Т. 1–8 / В. Чорновіл. – К., 2002–2012.

4. ЦДАВО України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 4630; Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 4631; Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 4632; Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 129; Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 140; Ф. 5225. – Оп. 2. – Спр. 27; Ф. 5233. – Оп. 1. – Спр. 62; Ф. 5233. – Оп. 1. – Спр. – 220; ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 6306; Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 1. – Оп. 25. – Спр. 64; Ф. 1. – Оп. 25. – Спр. 106; Ф.1. – Оп. 32. – Спр. 2642; Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2906; Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 112; Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 123; Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 125; Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 135; Ф. 272. – Оп. 1. – Спр. 6; Держархів Львівської обл. – Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 919; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 921; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 922; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 929; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 1193; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 1205; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 1279; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 1281; Ф. Р-221. – Оп. 3. – Спр. 1318.

5. Він спалахнув смолоскипом (Спогади про В. Чорновола). – Львів-Дубно, 1999. – 80 с.

6. Хейфец М. В’ячеслав Чорновіл – зеківський генерал /М. Хейфец // Хроніка таборових буднів. – К., 1991. – 140 с.

7. Зінкевич О. Світова преса про В’ячеслава Чорновіла / О. Зінкевич // Чорноволівські читання. – К., 2003. – С. 26-32; Горинь Б. В’ячеслав Чорновіл – ініціатор створення УГС / Б. Горинь // Чорноволівські читання. – К., 2003. – С. 33-43.

8. В’ячеслав Чорновіл: Біографія. Статті. Цитати / від. за вип. Р. Сушко. – К., 2007. – 36 с. : іл.

9. Холодний М. Чорновіл. Поема-реквієм / М. Холодний. – Дрогобич, 2001. – 31 с.

10. Деревінський В. В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика: Монографія / В. Деревінський. – Тернопіль: Джура, 2011. – 224 с.

11. Побережець Г. С. Чорновіл В’ячеслав Максимович: життєпис-хроніка діяльності та творчості. Монографія / Г. С. Побережець, В. П. Шкварець. – Миколаїв: Іліон, 2012. – 148 с. : іл.

Григоряк Оксана Вікторівна

аспірантка Бердянського державного педагогічного університету

ksjushagrigorjak(at)mail.ru

Науковий керівник – к. пед. н. Пелагейченко М.Л.

Сьогодення вимагає від майбутнього вчителя технологій не лише ґрунтовних знань з обраного предмету, ерудованість, володіння педагогічним тактом та майстерністю, але й уміння впроваджувати новітні технології в освітню діяльність. Сучасні підходи, методи, техніки та технології надають можливість зробити проектування на уроках технологій цікавим, креативним, пізнавальним. Серед різноманіття методів вільного мислення, інтенсифікації розумової активності і прискорення творчого процесу використовують: «список 100», «синектика», «дизайн-аналіз», «мозковий штурм», «асоціації», «каучинг», слід відзначити метод ««Mind Maps».