Гладишенко Галина Андріївна

студентки НПУ імені М. П. Драгоманова

galina.jladishenko@yandex.ru

Науковий керівник –

кандидат психологічних наук Є.В. Кучеренко

Збільшення агресивних проявів сьогодні є однією з найгостріших соціальних питань суспільства. Агресія, у якій формі вона виявлялася, є поведінка, спрямована на заподіяння шкоди чи шкоди іншій живій істоті. Повсякденні стреси, розпад традиційної структури сім'ї, інформаційна втома, безліч насильства на телеекранах й інші причини ведуть посилення неспокою та агресивності. У цих умовах стає актуальним аналіз проблеми проявів агресії.

У міжособистісному контакті ми проводимо велику частину свого життя, тому саме суспільство задає соціальні норми поведінки, щодо яких і відбувається поділ людей на доброчесних і тих, хто цих норм не дотримується. Охопивши останні події, що відбуваються в усьому світі, в нашій країні і в більш дрібних соціальних групах, не можна не помітити загальне зростання агресивних проявів.

Соціальні кризові процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, негативно впливають на психологію людей, породжуючи тривожність і напруженість, озлобленість, жорстокість і насильство. Статистика свідчить про зростання поведінки, що відхиляється, серед осіб різних соціальних і демографічних груп. Особливо важко в цей період виявилося підліткам. Тривожним симптомом є зростання числа неповнолітніх з девіантною поведінкою, що виявляються в асоціальних діях (алкоголізм, наркоманія, порушення громадського порядку, хуліганство, вандалізм і ін.

Агресія - це складний, багаторівневий феномен, щодо якого не існує загальноприйнятої думки: за допомогою нього позначають різноманітні по цілях, механізмам, методи і результати індивідуальні та групові дії людей. Тому всі сучасні дослідження орієнтовані на комплексне вивчення різних рівнів і компонентів агресії.

У психології термін «агресія» трактується по-різному. Багато авторів дослідження агресивності воліють їй давати негативну оцінку. Але так само існує і точка зору на агресію з позитивної сторони.

Розглянемо визначення агресивності у відповідності з основними психологічними теоріями і концепціями агресії та агресивної поведінки:

Під агресією розуміється сильна активність, прагнення до самоствердження. (L. Bender ) Агресія - реакція, в результаті якої інший організм отримує больові стимули. (A. Buss) Агресія - фізична дія або загроза такої дії з боку однієї особини, які зменшують свободу або генетичну пристосованість іншої особини (Л. М. Семенюк). Агресія - люте, неприємне, що заподіює біль оточуючим, поведінка (Г.Паренс ).

Наявні визначення можна умовно розділити на 2 великі групи:

1. Визначення про агресію як мотивованих діях, що порушують норми і правила, що заподіюють біль і страждання. У цьому плані розрізняються навмисна та інструментальна агресія. Інструментальна агресія - та, коли людина не ставить  собі за мету діяти агресивно, але «так довелося» або «було необхідно діяти». У даному випадку мотив існує, але він не усвідомлюється. Навмисна агресія - це ті дії, які мають усвідомлений мотив - заподіяння шкоди. (Автори А. Бандура і У Уолтерс.)

2. Агресія як акти ворожості і руйнування (поведінкова складова). Р. Берон і Д. Річардсон дають таке визначення: агресія - це будь-яка форма поведінки, націленого на образ чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, що не бажає подібного звернення [1; с.7].

З вітчизняних психологів цю точку зору поділяють Т.Г. Румянцева і І.Б. Бойко. Вони розглядають агресію як форму соціальної поведінки, що реалізується в контексті соціальної взаємодії, але поведінка буде агресивним за двох умов: коли мають місце згубні для жертви наслідки, і коли порушуються норми поведінки.

Отже, агресія - це будь-яка форма поведінки, націленого на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження. Це визначення підкреслює, що агресія - це модель поведінки, а не емоція або мотив.

Треба розмежовувати поняття «агресія» і «агресивність». Агресія - це поведінка (індивідуальна або колективна), спрямована на нанесення фізичного, або психологічної шкоди або шкоди.

Агресивність - відносно стійка риса особистості, що виражається в готовності до агресії, а так само в схильності сприймати й інтерпретувати поведінку іншого як вороже. В силу своєї стійкості та входження в структуру особистості, агресивність здатна визначати загальну тенденцію поведінки.

Ступінь агресивності буває різною - від ледь помітної до максимальної. Надмірне розвиток агресії починає визначати весь вигляд особистості, перетворюючи її в конфліктну. У своєму крайньому вираженні вона стає патологією (соціальною і клінічною): агресія втрачає раціонально-виборчу спрямованість і перетворюється на звичний спосіб поведінки, проявляючись у невиправданої ворожості, злостивості, жорстокості, негативізмі.

Існують відмінні одна від одної групи теорій агресії, які ми розглянемо в тій послідовності, в якій вони створювалися.

Початок вивчення психологічних механізмів агресивності пов'язано з ім'ям Зігмунда Фрейда, що виділив два фундаментальних інстинкти - життя (творче начало в людині, що виявляється в сексуальному потязі, Ерос) і смерті (руйнівний початок, з яким і пов'язують агресивність, Танатос). Ці інстинкти вроджені, вічні і незмінні. Тому й агресивність - невід'ємне властивість людської природи.

Відповідно до зазначеної теорії (теорія потягу) накопичується енергія агресивного драйву час від часу повинна отримувати розрядку у спалахах агресивності. Психологи, які дотримуються даного напряму вважають: щоб не сталося неконтрольованого насильства, реалізації агресивності, подібна енергія повинна постійно розряджатися (у спостереженнях за жорстокими діями, руйнуванні неживих предметів, участі у спортивних змаганнях, досягненні позицій домінування, влади тощо).

Є теорія, яка уподібнює агресивність людини поведінці тварин і пояснює її чисто біологічно - як засіб вижити в боротьбі з іншими істотами, як засіб захисту і утвердження себе, свого життя через знищення чи перемогу над суперником. Подібне положення міститься в етологічні теорії агресивності.

Прихильники етологічні теорії розглядають агресивна поведінка людини як спонтанну вроджену реакцію. Ця точка зору знайшла своє в роботах К. Лоренца. На його думку, в організмі тварин і людини повинна постійно накопичуватися особливого роду енергія агресивного потягу, причому накопичення відбувається до тих пір, поки в результаті впливу відповідного пускового подразника вона не розрядиться (зокрема, у деяких видів тварин подібна розрядка спостерігається при вторгненні на територію даної особини незнайомого представника свого виду) [2, с.216].

Тож агресія - складний, багаторівневий феномен, щодо якого не існує загальноприйнятої думки: за допомогою нього позначають різноманітні по цілях, механізмам, методи та групові дії людей.

Список використаних джерел:

1.  Берон Роберт А. Агресія: навч. посібник для студентів і аспірантів психол. : [Пер. з англ.] / Берон Роберт А., Річардсон Дебора. - 2-е міжнар. вид. - СПб. [И др.]: Питер, 2001. - 351 с. :

2.                Лоренц, Конрад. Агресія: (так зване "зло") / Лоренц Конрад; Лоренц Конрад; [пер. з нім. Г. Ф. Швейники]. - СПб. : Амфора, 2001. - (Еврика).

3.                Введення в психологію: Підручник для вищ. шк. / Брушлинский Андрій Володимирович, Зінченко Володимир Петрович, Зінченко Тетяна Петрівна; А.В. Брушлинский, та ін; За заг. ред. А.В. Петровського. - М.: Академія, 1996. - 493 с.

4.                Берковіц Леонард. Агресія: Причини, наслідки та контроль / Берковіц Леонард; Леонард Берковіц. - СПб. : Прайм-Еврознак, 2002;: Нева;: ОЛМА-Прес

5.                Берн, Шон Меган. Гендерна психологія: Секрети психології чоловіка і жінки / Берн Шон Меган; Шон Берн. - 2-е міжнар. вид. - СПб. : Прайм-Еврознак: Нева: ОЛМА-Пресс, 2002. - 318 с. : Іл. - (Секрети психології).

Єрошкіна Марина Володимирівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

MiriaMarinAjlana@ukr.net

Науковий керівник –

Є. В. Кучеренко

Самооцінка - неодмінний супутник нашого «Я». Вона проявляється не стільки в тому, що людина думає або говорить про себе, скільки в його відношенні до досягнень інших. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості. Самооцінка є складним особистісним утворенням і відноситься до фундаментальних властивостей особистості. У ній відбивається те, що людина дізнається про себе від інших, і його власна активність, спрямована на усвідомлення своїх дій і особистісних якостей. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізнім утворенням у системі його світосприйняття. Але, незважаючи на це (а може бути, саме завдяки цьому), у структурі особистості самооцінці належить особливо важливе місце. Самооцінка пов'язана з однією з центральних потреб людини - потребою в самоствердженні, яке визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить - рівнем домагань. У своїй практичній діяльності людина звичайно прагне до досягнення таких результатів, які узгоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Істотні зміни в самооцінці з'являються тоді, коли досягнення зв'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю у нього необхідних здібностей. Отже, функції самооцінки і самоповаги психічного життя особистості полягають у тому, що вони виступають внутрішніми умовами регуляції поведінки і діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси з цілями і засобами діяльності [1].

 Виділяють актуальну (те, що вже досягнуто) і потенційну (те, на що здатний) самооцінку. Потенційну самооцінку часто називають рівнем домагань. Людина може оцінювати себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високою і низькою, різнитися за ступенем стійкості, самостійності, критичності. Нестійкість загальної самооцінки може виникати з того, що формуючі її приватні оцінки знаходяться на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути погодженими, взаємно доповнювати один одного або суперечливими, конфліктними [2].

 Адекватна  самооцінка особистістю своїх здібностей і можливостей зазвичай забезпечує відповідний рівень домагань, тверезе ставлення до успіхів і невдач, схвалення і несхвалення. Така людина більш енергійна, активна і оптимістична. Звідси висновок: треба прагнути розвивати у себе адекватну самооцінку на основі самопізнання.

Неадекватна самооцінка свідчить про необ'єктивну оцінку людиною самого себе, його думка про себе розходиться з думкою про нього навколишніх. Розрізняють неадекватну завищену самооцінку - переоцінку себе суб'єктом і неадекватну занижену самооцінку - недооцінку себе суб'єктом.

Отже, формування позитивної самооцінки - головна життєва установка для кожного з нас.

До початку XIX століття агресивним вважалася будь-яка активна поведінка, як доброзичлива, так і ворожа. Пізніше, значення цього слова змінилося, стало більш вузьким. Під агресією стали розуміти ворожу поведінку по відношенню до оточуючих людей. В даний час найближчими за змістом словами до терміну «агресія» є наступні: напад, захоплення, перехід кордонів, насильство, прояв ворожості, загроза і реалізація войовничості.

Одна з головних проблем у визначенні агресії в тому, що цей термін має на увазі велику різноманітність дій. Коли люди характеризують когось як агресивного, вони можуть сказати, що він зазвичай ображає інших, чи що він часто недружелюбний, або ж, що він, будучи досить сильним, намагається робити все по-своєму, або може бути, що він твердо відстоює свої переконання, або, можливо, без страху кидається у вир нерозв'язних проблем. Таким чином, при вивченні агресивної поведінки людини ми відразу ж стикаємося з серйозним і суперечливим завданням: як знайти виразне і придатне визначення основного поняття.

Відповідно до одного з визначень, запропонованому Бассом, агресія - це будь-яка поведінка, що містить загрозу або завдає шкоди іншим. Друге визначення, запропоноване декількома відомими дослідниками, містить таке положення: щоб ті чи інші дії були кваліфіковані як агресія, вони повинні включати в себе намір образи. І, нарешті, третя точка зору, висловлена Зільманом, обмежує вживання терміна агресія спробою нанесення іншим тілесних чи фізичних ушкоджень.

В даний час більшістю приймається наступне визначення: Агресія - це будь-яка форма поведінки, націлена на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження.

Це визначення передбачає, що агресію слід розглядати як модель поведінки, а не як емоцію, мотив чи установку. Термін агресія часто асоціюється з негативними емоціями, - такими як злість; з мотивами, - такими як прагнення, образити, або зашкодити; і навіть з негативними установками, - такими як расові або етнічні забобони. Незважаючи на те, що всі ці чинники, безсумнівно, грають важливу роль в поведінці, результатом якого стає заподіяння шкоди, їх наявність не є необхідною умовою для подібних дій. Злість зовсім не є необхідною умовою нападу на інших; агресія розгортається як у стані цілковитої  холоднокровності, так і надзвичайно емоційного збудження. Також зовсім не обов'язково щоб агресори ненавиділи чи навіть не симпатизували тим, на кого спрямовані їхні дії. Багато заподіюють страждання людям, до яких відносяться скоріше позитивно, ніж негативно [3].

У майбутній дослідницькій роботі ми будемо грунтуватися на вікову періодизацію, яка охоплює вікові рамки підліткового віку. Хоча школярі стикаються з одними і тими ж проблемами, дорослішають вони по-різному. Перш за все, діє закон нерівномірності дозрівання та розвитку. Ця нерівномірність є одночасно міжособистісною (підлітки дозрівають і розвиваються в різному темпі, тому хронологічні однолітки можуть фактично знаходитися на різних стадіях свого індивідуального розвитку) та внутрішньоособистісною (гетерохронність фізичного, статевого, розумового, соціального і морального розвитку одного і того ж індивіда). У залежності від індивідуально-типологічних особливостей існують принципово різні типи розвитку. В одних людей підлітковий вік - період «бурі і натиску», що протікає бурхливо і кризово, характеризується серйозними емоційними і поведінковими конфліктами з оточуючими і самим собою. В інших - протікає плавно і поступово, вони включаються в доросле життя порівняно легко, але до певної міри пасивно; такі люди доставляють найменше клопоту вихователям, але в їхньому розвитку механізми пристосування можуть блокувати формування самостійності. Третій тип підлітків характеризується швидкими, стрибкоподібними змінами, які, однак, ефективно контролюються самою особистістю, не викликаючи різких емоційних зривів; рано визначивши свої життєві цілі, такі хлопці і дівчата відрізняються високим рівнем самоконтролю, самодисципліни і потреби в досягненнях, вони активно формують власну особистість , але у них слабше розвинута інтроспекція і емоційне життя [4].

Агресивні підлітки, при всьому розходженні їх особистих характеристик і особливостей поводження, відрізняються деякими загальними рисами. До таких рис відносяться бідність ціннісних орієнтації, їхня примітивність, відсутність захоплень, вузькість і нестійкість інтересів. У цих дітей, як правило, низький рівень інтелектуального розвитку, підвищене навіювання , наслідування, недорозвиненість моральних представлень. Їм належіть емоційна брутальність, озлобленість, як проти однолітків, так і проти навколишніх дорослих. У таких підлітків спостерігається крайня самооцінка (або максимально позитивна, або максимально негативна), підвищена тривожність, страх перед широкими соціальними контактами, егоцентризм, невміння знаходити вихід з важких ситуацій, перевага захисних механізмів над іншими механізмами, що регулюють поведінку. Разом з тим серед агресивних підлітків зустрічаються і діти добре інтелектуально і соціально розвинені. У них агресивність виступає засобом підняття престижу, демонстрації своєї самостійності, дорослості.

У людини існує декілька образів "Я", що змінюють один одного. Знання індивіда про себе в даний момент, у момент самого переживання позначається як " Я-реальне". Крім цього в людини існує знання про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати власним знанням про ідеал, так зване " Я-ідеальне". Співвідношення між "Я - реальним" і "Я - ідеальним" і характеризує адекватність знань людини про себе, що знаходить своє вираження в самооцінці.

Самооцінка як найважливіший компонент цілісної самосвідомості особистості, виступає необхідною умовою гармонійних відношень людини як із самою собою, так і з іншими людьми, з якими вона вступає в спілкування й взаємодію [5].

 Література

1. Столяренко Л.Д. Основи психології. Ростов н / Д., 2006 

2.  Семенова С.Л., Дьяченко О.В. практикум із загальної психології. Єкатеринбург. 2003 

3. Бэрон Р. Річардсон Д. Агресія. - СПб., 1997 

4. Хрестоматія з вікової психології. М., 1998 

5.Липкіна А.І. Самооцінка школяра. –М. : Знание,1976

Гриценко Олена Олександрівна

Студентка НПУ ім.М.П.Драгоманова

Len4ik.gritsenko@gmail.com

Науковий керівник –

канд.психол. наук Є.В. Кучеренко

Феномен агресії завжди привертав до себе увагу суспільства. Поява на початку ХХ століття двох потужних теоретико-методологічних напрямів – психоаналізу і біхевіоризму – зумовила два основні підходи до проблеми агресії: як до природженої властивості (вчення про „танатос” З. Фрейда) і як реакції на несприятливий зовнішній стимул (концепція „фрустрації – агресії” Д. Долларда і Н. Міллера) [1].

Проблема агресивної поведінки особистостівже майже півстоліття є об’єктом досліджень у різних гуманітарних науках. Зміни в суспільстві, які викликали соціальні конфлікти, зростання насильства, поставили феномен агресії в центр уваги психології.

Агресія – це поведінка, яка спричинює шкоду іншим людям. Агресія проявляється у побитті інших людей, у вербальних образах, погрозах, ворожих насмішках, жартах, а також містить непрямі форми фізичної та вербальної агресії.

Дослідники розділяють комплекс демографічних, індивідуально-психологічних та соціально-психологічних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на появу та особливості проявів агресії. Слід зазначити, що переважна більшість цих факторів збігається з уже відомими факторами агресивної поведінки (насильство в сім’ї, вплив асоціальних субкультур однолітків, характерологічні особливості тощо). [5]

Одним із основних чинників набуття особистістю підвищеної агресивності вважаються недоліки сімейного виховання, спостереження за моделями агресивної поведінки інших у реальному житті, на кіно- і телеекранах чи комп’ютерних іграх. Істотна роль у зародженні і формуванні готовності людини до агресії, а також у її реалізації відводиться і ситуативним чинникам, таким як вплив кліматичних умов, температури навколишнього середовища, підвищений шум, велике скупчення людей, неприємний запах та тіснота у приміщенні, дискомфорт, зазіхання на особистий простір, вороже соціальне середовище, біль, виникнення стресової ситуації, очікування помсти за власні агресивні дії, вживання алкоголю, сексуальне збудження.

Як особистісні фактори, які зумовлюють підвищення рівня агресивності, розглядають: підвищену ворожість та подразливість, підвищений рівень тривожності та депресії, підвищену емоційну реактивність, негативну афективність, перевищену самооцінку, певні особливості мотиваційної сфери, низький рівень розвитку інтелекту, антисоціальну спрямованість особистості, заздрісність, схильність приписувати оточуючим агресивні наміри тощо.

Серед чинників, які перешкоджають прояву агресивності, називають: можливість покарання за агресію, любов, дружні стосунки, а також такі особистісні якості як поміркованість, толерантність, завбачливість, безконфліктність, високий самоконтроль.

За даними дослідників, на процес розподілу ролей в агресивній ситуації впливають такі фактори:

a)                самооцінка власної поведінки в ситуаціях агресії;

b)                соціальне прийняття або неприйняття (ролі);

c)                 соціальний статус.

Також було виявлено, що існують гендерні відмінності у розподілі ролей в даних ситуаціях (чоловіки частіше виступають у ролі агресора, вони більше схильні до проявів агресії фізичного типу, а жінки – до вербальної та соціальної).

Агресія призводить до збільшення форм девіантної поведінки серед молоді (вандалізм, крадіжки, вживання алкоголю, наркотиків); погіршенню соціально-психологічного клімату в закладах освіти. Оскільки агресивна ситуація за своїми характеристиками є різновидом інтенсивної тривалої стресової ситуації, то вона має серйозні психологічні наслідки. Як жертви, так і самі агресори схильні до нервово-психічних розладів, що може призвести до скоєння кримінальних злочинів. [3]

Види агресивних реакцій:

Фізична агресія- використання фізичної сили проти іншої людини.

Непряма агресія- спрямована через іншу людину або групу людей.

Роздратованість- схильність до прояву негативних почуттів при найменшому збудженні (запальність, грубість).

Негативізм - опозиційна манера в поведінці від пасивного опору до активної боротьби проти встановлених звичаїв і законів.

Образа- заздрість і ненависть до оточуючих за справжні і вигадані дії.

Вербальна агресія- вираження негативних почуттів як через форму (крик, вереск), так і через словесні відповіді (погрози).

Усі форми агресивності мають одну спільну рису: вони викликані спробами контролювати ситуацію, впливати на неї з метою вдосконалення або себе, або свого оточення, включаючи близьких людей. Реакція у вигляді агресивної поведінки приводиться в дію вродженими і набутими механізмами, деякою внутрішньою мотивуючою силою. [2]

Форми агресії

1) Недеструктивна агресія, тобто стійка неворожа самозахисна поведінка,
спрямована часто на досягнення поставленої мети.

2) Ворожа деструктивність, тобто злостива, неприємна поведінка, що завдає болю оточуючим. Ненависть, розлюченість, бажання помсти теж можуть бути формою захисту, однак породжують багато особистісних проблем і примушують страждати оточуючих.

Не можна залишати поза увагою і ситуативні фактори, які теж певною мірою виливають на виникнення агресії.

Оцінка іншими людьми. Було встановлено, що присутність інших людей вже сама по собі може або посилювати, або гальмувати агресію.

Навмисність агресії. Існує точка зору, що для початку агресії нерідко буває достатньо знати, що інша людина має ворожі наміри, хоча безпосередньо акту агресії не було.

Сприйняття агресії. Поширення відео- і телепрограм із сюжетами насильства роблять людину більш агресивною і жорстокою.

Бажання помсти. Як уже зазначалося, часто агресія може виникнути як відповідна реакція на поведінку оточуючих, тобто як акт помсти за щось.

Заходи по корекції станів.

Чи не кожного дня людина стикається із нервовим напруженням, але неприємного осаду від стресових ситуацій можна позбутись досить швидко та легко.

Психологи пропонують ряд методів, які допомагають заспокоїтися після затяжного нервового напруження.

Фізичні вправи та свіже повітря — найкращий спосіб розслабитись. Перше й основне, що згадують усі без винятку фахівці, є незначне фізичне навантаження на свіжому повітрі. Можна вийти на вулицю та пройти квартал-другий у швидкому темпі. А якщо висота будівлі дозволяє, можна по сходах спуститись пішки на десять поверхів вниз і таким же чином піднятись нагору. У крайньому разі можна просто зробити кілька глибоких вдихів біля вікна.

Існує й багато інших способів відсторонитись від негативних емоцій. Хоча далеко не кожен може дієво застосувати такі методи, про них треба пам’ятати. Якщо ви маєте добру уяву, можна представити собі порушника вашого душевного спокою в якій-небудь комічній ситуації, кумедному вигляді або безглуздій позі.

Ще один метод — аналітичне відтворення події, що відбулась. Для людей, мислячих раціонально, це може бути корисно, адже, осмисливши свої помилки під час бесіди, вони не допустять подібного в майбутньому. Але, як зазначають психологи, головне не зациклюватись на негативних моментах і не «накручувати» себе [4].

Список використаної літератури:

1.                Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — Спб.: Питер, 1998. – 352 с.

2.                Дроздов О. Ю., Скок М. А. Проблеми агресивної поведінки особистості: Навчальний посібник. – Чернігів: ЧДПУ імені Т. Г. Шевченка, 2000. – 156 с.

3.                Крэйхи Б. Социальная психология агрессии/ Пер. с англ. – СПБ.: Питер, 2003. – 336с.

4.                Реан А. А. Агрессия и агрессивность личности // Психологический журнал. - 1996. - Т. 17. - №5. - С. 3 - 18.

5.                Румянцева Т. Г. Понятие агрессивности в современной зарубежной психологии // Вопросы психологии. - 1991. - №1. - С. 81 - 87.

Жердецька Інна Василівна

студентка НПУ імені М.П.Драгоманова

Науковий керівник –

кандидат психологічних наук

Є.В.Кучеренко

Актуальність теми зумовлена тим, що у сучасному суспільстві проблема дитячо-батьківських відносин як чинника психофізичного благополуччя дітей в умовах сім'ї набуває особливої актуальності, оскільки є однією з найважливіших складових державної політики збереження здоров'я нації. Ранній емоційний досвід дитини має провідне значення для формування її особистості. Вирішальну роль у розвитку особистості дитини відіграють стосунки з близькими дорослими. Відомо, що стиль виховання дітей у сім'ї визначається не тільки любов'ю матері до них, але і, значною мірою, культурними традиціями, вимогами суспільства, установками батька й матері відносно дитини. Відповідно до вітчизняної культури, виховання будується в рамках парадигми «заохочення – покарання». За гарні (з погляду батьків) вчинки дитину хвалять, виконують її бажання; якщо ж дії дитини входять у протиріччя з уявленнями батьків про гарну поведінку, вони оцінюються як погані, караються. Зазвичай негативна оцінка дорослих викликає у дитини негативні емоційні переживання, що спонукає її до перегляду своїх дій, до корекції вчинків в тому напрямку, який заданий вимогами батьків. Проте такий процес засвоєння соціальних норм є лише найзагальнішою, приблизною схемою, що не враховує ні індивідуальних особливостей дитини, ні характеру її відносин з батьками, ні соціальної ситуації розвитку особистості конкретної дитини в цілому. Але, батьки і педагоги в своїх виховних діях неусвідомлено спираються саме на таку схему засвоєння дитиною позитивного соціального досвіду. Не знаходячи альтернативи негативній оцінці, у разі виникнення у вихованця труднощів (і тим більше відхилень) в процесі оволодіння соціальними нормами, дорослі починають зловживати нею. Більш того, негативна оцінка батьком чи матір’ю вчинків дитини часто розповсюджується на її особистість в цілому, обумовлюючи таким чином фрустрацію відразу двох життєво важливих соціальних потреб: потреби в позитивній оцінці з боку оточуючих і потреби в самоповазі. Питання, присвячені проблемі дитячо-батьківських відносин, розглядалися вченими впродовж всього розвитку психологічної науки і практики.

У вітчизняній психології дослідженнями в цій сфері займалися такі науковці як Л.І. Божович, Л.С. Виготський, І.В. Дубровіна, М.І. Лісіна, О.М. Леонтьєв, В.С. Мухіна, Г.Т. Хоментаускас, Д.Б. Ельконін та ін. У роботах цих авторів, зокрема, зазначається і той вплив, який чинять дитячо-батьківські відносини на розвиток такого стрижневого утворення особистості дитини як самооцінка. В експериментальних дослідженнях накопичені дані про специфіку становлення самооцінки у дошкільному (Н.М.Авдєєва, Н.Е.Анкудінова, О.О.Архіпова, Л.І. Божович, В.О.Горбачова, М.І. Лісіна, А.І.Сильвестру, Р.Б.Стьоркіна і інші) та у молодшому шкільному віці (Т.В.Галкіна, І.В.Дубровіна, А.І.Ліпкіна, С.М.Юлдашева, Т.І.Юферева і інші). Але більшість досліджень спрямовані на вивчення впливу батьківського ставлення до дитини, стилю батьківського виховання на розвиток особистості дитини, її самосвідомості і самооцінки. В той же час, недостатня увага приділяється ставленням самої дитини до батьків, до сімейної ситуації в цілому, хоча саме вони багато в чому обумовлюють соціальну ситуацію розвитку особистості дитини, особливо у дошкільному та молодшому шкільномувіці.  
Загальна самооцінка формується у молодшому шкільному віці. Існують також і конкретні самооцінки, які ситуативні і здатні коливатися. Коливання конкретної самооцінки викликають ситуативні зміни в житті людини: успіх або невдача, порівняння себе з іншими, вплив соціуму тощо. У молодшому шкільному віці соціальні відносини все більше розширюються і диференціюються. Соціальний світ стає для дитини ширшим, відносини глибшими, а їх зміст різноманітнішим. Часто соціальне оточення неповноцінно задовольняє потреби дітей, значущі для становлення адекватної самооцінки в дошкільному віці, що в свою чергу має негативний вплив на формування внутрішньої позиції дитини.

Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє структура сімейних відносин. Зміни, під впливом зовнішніх оцінок, «образу Я», як і соціально - моральних установок, більш значні, якщо дитина думає, що значущі для неї особи одностайні в оцінці її якостей чи поведінки, ніж у тих випадках, коли їхні думки розходяться.

Діти дошкільного та молодшого шкільного віку зазвичай життєрадісні, бадьорі, активні і надзвичайно допитливі. Вони дуже рухливі: бігають, стрибають, катаються на всьому, що рухається, лазять, пірнають, плавають, штовхаються, вовтузяться та б'ються один з одним. Завдяки цьому у них формується позитивна самооцінка. Якщо розглядати фізично неповноцінних дітей, то у них зазначаються суттєві проблеми у сфері міжособистісного сприйняття і спілкування, а також труднощі самоприйняття. У шкільні роки зовнішній вигляд дитини багато в чому визначає ставлення до неї однолітків та вчителів, що суттєво позначається на загальній самооцінці. Відомо, як жорстоко страждають діти, які за своїми фізичними особливостями які виділяються з класу. Зазвичай це діти «вигнанці». Діти з помітними відхиленнями у фізичному розвитку більшою мірою схильні до несприятливого впливу соціально-психологічної середовища, що сприяє формуванню негативної Я-концепції, залежності від оточення або бунту проти нього. Самооцінка тісно пов'язана з очікуваною батьківського оцінкою - так звана "ехо-самооцінка", або дзеркальне відображення в самооцінці батьківського бачення дитини та емоційного ставлення до неї. Самооцінка немов би відстає у своєму розвитку, продовжуючи залишатися "лінійною функцією" від ставлення батьків до дитини. Це створює надзвичайно психотравмувальну ситуацію для дитини.

 Прагнучи сховатися від відносин, що несприятливо складаються, поза родинним колом, дитина у своїй сім'ї стикається з відсутністю справжніх глибоких почуттів і емоційним відкиданням батьків, що ще більше посилює її почуття неповноцінності. Самооцінка пов'язана з розмірами сім'ї та старшинством серед дітей, також з умовами, в яких дитина розвивається. У хлопчиків з високою самооцінкою відносини з братами і сестрами скоріш за все близькі, ніж конфліктні. Ця гармонійність у стосунках, судячи з усього, поширюється і за межі родини, бо висока самооцінка забезпечує добре володіння технікою соціальних контактів, дозволяє індивіду показати свою цінність, не докладаючи особливих зусиль.

Дитина набуває в родині здатності до співпраці, впевненості в тому, що вона оточена любов'ю, турботою і увагою. Все це створює міцну основу для її соціального розвитку. У сім'ях такого типу ревнощі і суперництво між дітьми зустрічаються рідко. Матері хлопчиків з високою самооцінкою знають більше половини друзів свого сина. І навпаки, третина матерів хлопчиків із низькою самооцінкою практично взагалі не знають, з ким із однолітків дружить їхній син. Цілком імовірно, що подібну необізнаність батьків можна розцінювати як свідчення недовіри дитини до них, обумовленої її оцінкою своєї ролі і становища в сім'ї. Якщо батьки внутрішньо приймають дитину, а відносини в родині є від самого початку здоровими, то цінність дитини для батьків виступає не як її заслуга, а як щось саме собою зрозуміле. Батькам досить того, що це - їхня дитина. Вони приймають її таким, якою вона є, незважаючи на її розумові або фізичні дані. Якщо дитині надається повна свобода у дослідженні навколишнього світу, якщо ніхто не обмежує і не спрямовує її діяльність, якщо виховним гаслом її батьків є м'якість і вседозволеність, результатом цього зазвичай стає підвищена тривожність, сумніви у власній цінності, низький рівень успішності і в остаточному рахунку нездатність будувати міцні відносини з людьми, засновані на взаємній повазі. Мабуть, дитина сприймає покарання в контексті всіх інших проявів ставлення до неї батьків. Уважне і дбайливе ставлення до дитини у поєднанні з вимогливістю робить непотрібними суворі покарання.

Судячи з усього, секрет формування високої самооцінки полягає в доброзичливому ставленні до дитини, готовності прийняти її такою, яка вона є, але в той же час і в умінні встановити при цьому певні межі.

Розлучення батьків, конфліктні відносини між ними стають джерелом проблем для дитини. Загальновідомо, що з розривом батьків часто пов'язані емоційні розлади, що може призвести до поганої поведінки в школі. Діти з сімей, де батьки розлучені, більш схильні до низької самооцінки, ніж діти, які ростуть у повних сім'ях. Діти, у яких хтось із батьків помер, немають суттєвих відхилень у рівні самооцінки. Таким чином, розрив між батьками має певний негативний, хоча і незначний, вплив на рівень самооцінки дитини.

Поряд з батьками та друзями, брати і сестри дитини становлять помітну частину її соціального оточення. Вони впливають на неї не тільки безпосередньо як члени сім'ї, але сама їх присутність неминуче позначається на взаєминах дитини з батьками.

Самооцінка дитини не пов'язана з порядком народження дітей у сім'ї. Важливим є сам факт наявності братів і сестер, бо у єдиної в сім'ї дитини самооцінка в середньому вище. Що до зацікавленості батьків у дитині, то тут можна виділити три сфери відносин, які особливо значущі як джерела зворотного зв'язку, що впливають на формування самооцінки у дітей:

1) знання батьками друзів дитини;

2) зацікавленість батьків у результатах навчання дитини;

3) взаємодія батьків з дитиною в загальній бесіді за столом. Взаємовідносини у цих трьох сферах можуть служити показником зацікавленості в благополуччі і розвитку дитини. Розглядаючи кожне з цих положень, можна зазначити наступне.

1. У молодшому шкільному віці емоційне життя дитини багато в чому визначається колом її друзів, які можуть виступати як основне продовження її самої. Тому реакція батьків на друзів сина або дочки є непрямим показником їхнього інтересу до дитини. Явна байдужість батьків сприяє формуванню у дитини низької самооцінки.

2. Зацікавленість у результатах навчання дитини - важливий показник загальної зацікавленості батьків у дитині. Одну з можливостей судити про те, як йдуть справи дитини в школі, дає шкільний щоденник. Тому реакція батьків на поточні записи в щоденнику характеризує їх ставлення до навчання дитини в цілому, до її здібностей і особистих якостей. Низька самооцінка пов'язана не з покараннями, а з байдужою реакцією батьків на шкільні оцінки дитини. Самооцінка дітей, батьки яких керувалися принципом підтримки, більш висока. Батьки, що байдуже відносяться до успіхів дитини в навчанні, взагалі не зацікавлені в своїй дитині. Навіть якщо батько чи матір лають дитину, карають її за отримані в школі погані оцінки, це все ж прояв інтересу і турботи про неї. Щовечора вся сім'я зазвичай зустрічається за обіднім столом. З точки зору інтересу, який проявляється батьками до дитини, ця ситуація показова, оскільки в ній відбивається все різноманіття сімейних взаємин.

 Самооцінка дитини тісно пов'язана з її сприйняттям зацікавленості нею оточуючих. Переконаність у тому, що іншим людям вона цікава або нецікава, обумовлена змістом її Я-концепції в цілому. Якщо дитина дотримується не особливо високої думки про себе, вона схильна вважати, що іншим нецікаві її думки і заняття. Якісь деталі в поведінці і ставленні до неї батьків постійно підкріплюють це переконання. Адже дитина має багатий досвід спілкування з батьками і здатна уловлювати щонайменші знаки зацікавленості або неуваги до того, що вона говорить. Хтось із батьків у відповідь на її слова позіхнув, перебив її або змінив тему розмови, в їх очах вона бачить неуважність і байдужість, або, навпаки, її точка зору уважно вислуховується, викликає живий відгук, схвальні зауваження чи обгрунтовані заперечення - за всіма цими ознаками дитина безпомилково вгадує, цікава чи зовсім байдужа вона оточуючим. Зв'язок, який існує між байдужістю батьків і низькою самооцінкою дитини, не залежить від якихось статусних або рольових характеристик. Так само причини формування низької самооцінки полягають не в тому, чи дотримуються батьки м'якї або суворої лінії виховання, і не в тому, чи вважає дитина виправданим покарання, яким її піддають.

 Відсутність позитивної залученості до турбот, інтересів дитини найчастіше супроводжується недоліком любові, невмінням ставитися до неї з повагою, дратівливістю і неуважністю в спілкуванні з нею. Які б типи поведінки батьків не асоціювалися з цими установками, абсолютно ясно одне: дитина повинна відчувати свою значущість, цінність для інших людей, які покликані про неї піклуватися. Це почуття є, мабуть, вирішальним чинником для формування позитивної самооцінки. 

Список використаних джерел:

1.                Мухина В.С. Возрастная психология: феноменология развития, детство, отрочество. - М.: «Академия», 2000. - 456 с.

2.                Кон И.С. Психология юношеского возраста./ Проблемы формирования личности / Учеб. Пособие для студентов пед. ин. - тов. - М.: Просвещение, 1979. - 175 с.

3.                Эйдемиллер Э.Г., Юстицкис В. Психология и психотерапия семьи: Издательство "Питер", 1999. - 656с. (Серия мастера психологии).

Ковальчук Олена Вікторівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

м. Київ

Науковий керівник – Кучеренко Є.В.

Комунікативні навички виступають необхідною умовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не тільки окремих психічних функцій, процесів і властивостей людини, але і особистості загалом. Реальність і необхідність спілкування визначена спільною діяльністю: щоб жити люди змушені взаємодіяти. Спілкування дозволяє організовувати громадську діяльність і збагатити її новими зв'язками і відносинами між людьми.

Комунікативні навички передбачають розвиток адекватної орієнтації людини в самому собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, в ситуації та завданні.

Таким чином, успішне формування комунікативних навичок людини є актуальною проблемою у психологічній науці, рішення якої має важливе значення як для кожної конкретної людини, так і для суспільства в цілому.

Проблема комунікативних навичок не є новою для психологічної науки і їхня роль ніколи не заперечувалась, та частіше за все значення даного виду навичок або недооцінювалось, або не враховувалось. З огляду психологічної літератури можна зазначити, що до цього часу науковці в своїх дослідженнях звертали увагу лише на предметно-пізнавальні навички, які традиційно вивчаються в загальній та диференційній психології і називаються навичками до різних видів теоретичної і практичної діяльності.

Не дивлячи на досить велику увагу дослідників щодо даного феномену,поняття“комунікативні навички”ще й досі відзначається різним тлумаченням, не має однозначного термінологічного визначення та носить неоднозначний характер. Звертаючись до українських психологічних словників, слово “комунікація” походить від слова communico, що в перекладі з латинської означає – спілкуюсь із кимось, це є смисловий акт соціальної взаємодії. Поняття “навичка” у переважній більшості викладається як усталений спосіб виконання дій, сформований шляхом  багаторазових повторень, що характеризується високим ступенем засвоєння і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю [3].

У зарубіжній психології значний внесок щодо розвитку уявлень про комунікативні навички зроблено прихильниками таких напрямів як психоаналіз, необіхевіоризм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія.

Традиційний психоаналіз, на чолі з його засновником З. Фройдом, вважає, що на формування моделі міжособистісних відносин впливає дитячийдосвід, засвоєний в певних життєвих ситуаціях в перші 6 років життя. Виходячи із уявлень про структуру психічної сфери особистості, у якій автор виділяє три інстанції: Ід (інстинктивне ядро особистості), Его (раціональна частина особистості) і супер-Его (моральна сторона особистості) ‑ для того, щоб людина ефективно функціонувала у суспільстві, вона повинна мати систему цінностей і норм, розумно сумісних з тими, які прийняті в її оточенні. Все це здобувається за допомогою формування супер-Его.

Комунікативні навички, що проявляються при вирішенні людиною невротичного конфлікту між Его та Ід, включені З. Фрейдом, до структури Его як індивідуальні характеристики [5].

У біхевіоризмі й необіхевіоризмі при вивченні комунікативних навичок акцент робиться на аналізі даних отриманих завдяки об’єктивним дослідженням.Розглядаючи питання про ступінь впливу рис особистості на поведінку, Р. Кеттел зазначив, що найсильніша та риса, яка є найбільш значною в прояві поведінки. Тому, комунікативність є самою сильною рисою із перерахованих, оскільки, в порівнянні з іншими рисами, вона має найбільший вплив на поведінку людини в різноманітних ситуаціях ‑ мова йде про такі обставини як успішне навчання в школі та вузі, ефективність професійної діяльності, вдале сімейне становище – у всіх цих випадках фактор комунікативності є найвагомішим у діяльності людини [1].

За концепцією Д. Міда, що отримала назву соціального біхевіоризму, комунікативні навички формуються у дитячому віці в результаті програвання різних “ролей” під час міжособистісної взаємодії. Велике значення як у формуванні, так і в усвідомленні цих ролей має дитяча гра, де діти вперше вчаться приймати на себе різні соціальні ролі [3].

Згідно з уявленнями гештальтпсихології, людина – це саморегулююча істота, що в процесі життєдіяльності зосереджує свою увагу на тій потребі, яка актуальна для неї на даний момент. Це – фігура (гештальт). Як тільки потреба задоволена, гештальт завершується, поступаючись місцем новому гештальту. Для того, щоб сформувався і завершився гештальт, людина повинна усвідомити і сформулювати свою домінуючу потребу, а потім для її задоволення вступити в контакт з іншими людьми, тобто активізувати комунікативні здібності. Отже, можна припустити, що комунікативні навички є значимими для задоволення потреби і їхня наявність є необхідною для збереження психічного здоров’я або “організмічної рівноваги” ,згідно з Ф.Перлзом [2]. Таким чином, у гештальтпсихології комунікативні навички розуміються як особливості індивіда, спрямовані на досягнення оптимальної рівноваги всередині організму й на досягнення балансу у відносинах з іншими людьми та середовищем.

Прихильники гуманістичного напрямку психології А. Маслоу і К. Роджерс, розглядають комунікативні навички через проблему самоактуалізації, тобто через прагнення людини до найбільш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. З метою самоактуалізації особистість використовує, насамперед, дану їй від народження можливість спілкуватися, тобто комунікативні навички, які постійно вдосконалює. Цей процес і є практичним вираженням активності особистості [2, 1].

Вітчизняні психологи, певний проміжок часу, розглядали комунікативні навички головним чином у контексті діяльнісного підходу, суть якого полягає в тому, що всі психічні властивості людини виявляються тільки в діяльності і зумовлюють придатність індивіда до виконання певних її видів. Вони включають орієнтуючу (соціоперцептивну) та операційну (виконавчу) складові (О.Н. Леонтьєв, В. Рижов, А. Хараш та ін.).

Прихильники психологічного підходу (В. Гаркуша, Е. Голубєва, С. Максименко,) вважають комунікативні навички системою індивідуально-психологічних і фізіологічних ресурсів особистості, що забезпечують оптимальність спілкування між партнерами.

В традиціях соціально-психологічного підходу, комунікативні навички пояснюються як такі, що знаходять вияв на рівні реалізації трьох сторін спілкування (комунікативній, перцептивній, інтерактивній) і передбачають розвинений рівень соціально-психологічної адаптації індивіда, вміння психологічно впливати на оточуючих, переконувати їх і прихиляти до себе. Тобто, це навички до побудови таких міжособистісних відносин, які забезпечують успішність у спілкуванні і психологічну сумісність у різних сферах взаємодії. Вони пов’язані із різними підструктурами особистості і виявляються у навичках суб’єкта вступати у соціальні контакти (А. Батаршев, Г. Васильєв, С. Васюра, В. Кабрін, Д. Корнієнко, Р. Нємов, Л. Орбан-Лембрик, К. Платонов, Є. Руденський, В. Семиченко, та ін.) [1],[5].

Отже, можна зазначити, що в зарубіжній психології комунікативні навички не були самостійним предметом вивчення, але їхня наявність і важливість для життя людини простежується у всіх розглянутих нами напрямках психології. Так, у психоаналізі комунікативні навички значимі для встановлення балансу між бажаннями людини і обмеженнями зовнішнього середовища у виконанні цих бажань. Заслугою представників необіхевіоризму в дослідженні комунікативних навичок є використання об’єктивних методів, наукова ретельність в обробці результатів і визначення можливостей їх розвитку. У гештальтпсихології комунікативні навички розуміються як особливості індивідууму, спрямовані на досягнення оптимальної рівноваги всередині організму й на досягнення балансу у відносинах з іншими людьми та середовищем. Гуманістична психологія розуміє комунікативні навички як один із засобів самоактуалізації особистості, тому що саме вони виступають сполучною ланкою між бажаннями людини виявити активність і оточуючими людьми, у спілкуванні з якими ця активність проявляється.

Не зважаючи на існуючу різницю принципових положень вищезгаданих психологічних напрямів, можна виокремити й деякі загальні особливості досліджуваного феномену, а саме: індивідуальний ступінь вияву, можливість розвитку, значимість для взаємодії з іншими людьми. На основі цих висновків можна припустити, що комунікативні навички в зарубіжній психології розглядаються як основа пристосування людини до життя з іншими людьми. Таким чином, з різних концептуальних позицій комунікативні навички розглядаються, як індивідуально-психлогічні особливості, що розвиваються в процесі взаємодії та спілкування з оточуючими людьми.

Поняття “комунікативні навички” більшістю вітчизняних авторів трактується, як інтегральні властивості особистості, які грунтуються на певних знаннях і проявляються у здатності виконувати ефективну комунікативну діяльність. Комунікативні навички не є сталим утворенням, вони є динамічною системою, яка, за наявності сприятливих індивідуально-особистісних та соціальних передумов, піддається розвитку й моделюванню.

Слід наголосити, що відсутність єдиної точки зору на сутність цього феномену, а також наявність різних концептуальних підходів та інтерпретацій утруднюють його практичне дослідження з формування й розвитку комунікативних навичок у системі навчання й виховання.

Список використаних джерел:

1.                Вітюк Н. Р. Психолого-педагогічні умови формування комунікативних здібностей майбутніх педагогів у сучасній парадигмі освіти // Актуальні проблеми психології. ‑ За ред. С.Д. Максименка, – К.: Ін-т психол. ім. Г.С. Костюка АПН України, 2001. – Т.1. – Ч.2. – С. 28–35.

2.                Гештальтпсихология / Предисл., комментарии Е.И. Гарбера. – М.: АСТ ЛТД, 1998. ‑ 687 с.

3.                Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Ельга, Ніка – Центр, 2004, ‑ 248 с.

4.                Леонтьев А.А. Психология общения. – М.: Смысл, 1997, ‑ 365 с.

5.                Немов Р.С. Психология: Учеб. Для студ. высш. пед учеб. завед. в 3-х кн. – 3-е изд.‑ М.: ВЛАДОС, 1999. – Кн. 2: Психология образования. ‑ 608 с.

Козіцька Марина Борисівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

tzefeya@gmail.com

Науковий керівник –

канд.біол. наук, доцент Г. П.  Мегалінська

Проблеми виникнення та розвитку стресу досліджували Є. Ільїн, Л. Гаркава, М. Уколова Р. Лазарус. Проблеми стійкості особистості до стресу та методи його подолання вивчали В. Крайнюк, Л. Куліков. Психологію особистості та активність людини у психічних ситуаціях дослідили Н. Левітов, В. Медвєдєв, Е. Квакіна.

Концепція стресу була запропонована канадським фізіологом Гансом Сельє. Феномен неспецифічної реакції організму у відповідь на різноманітні впливи, що ушкоджують його цілісність він назвав загальним адаптаційним синдромом (ЗАС), або – стресом. Загальний адаптаційний синдром, на думку Г. Селье має такі особливості:

üнезалежність від стимулу (реакція організму завжди однакова і не залежить від природи стимулюючої ситуації);

üнеспецифічна фізіологічна реакція (робота гормонального центру

базується на генералізованому неспецифічному фізіологічному процесі).

Отже, інтенсивні за силою та подовжені у часі навантаженняпризводять до зриву роботи адаптаційної системи людини [8].

   Г. Сельє ввів поняття: еустрес – позитивний стрес (збереження тапідтримка життя) та дистрес – патологічний стрес. Вчений окреслив три стадії цьогопроцесу: стадію тривоги і мобілізації, стадію резистентності (ефективноїадаптації); стадію виснаження. Відповідно до теорії стресу, на всіх стадіяхцього процесу провідна роль належить наднирковій корі, що посиленосинтезує стероїдні гормони – глюкокортикоїди, які і виконують адаптивнуфункцію. Кожна людина має свій поріг чутливості до стресу – той рівень напруженості, при якому ефективність діяльності підвищується (настає стрес), а також критичний поріг виснаження, коли ефективність діяльності знижується (настає дістрес). Проте останнім часом науковці вважають, що фізіологічні уявлення Г. Сельє про стрес мають більш історичне надбання, ніж останні наукові дані. Знання про структуру стресу, насамперед психологічні,соціальні наслідки його впливу значною мірою змінилися і ускладнилися. Цестосується як визначення самого стресу, так і його похідних, наприкладспособів подолання стресу (копінгу), а також методів їхньої психодіагностики(оцінки) і психологічного впливу на безпосередні і віддалені наслідкистресогенних розладів в посттравматичний період [8].

Ріхард Лазаурус, розвиваючи вчення про стрес, запропонував концепцію, у відповідності до якої провідна роль у розвитку стресу відводиться пізнавальним процесам, як часткам психічного відображення явищ дійсності, за результатами якого формується суб’єктивна оцінка дійсності. Автор розмежовує фізіологічний стрес (пов'язаний з реальним подразником) та психологічний (емоційний) стрес, при якому індивід на основі власних знань, досвіду оцінює майбутню ситуацію, як загрозливу (когнітивна теорія психологічного стресу) та психологічний стрес, як стан високого психологічного напруження, яке може здійснювати сильний негативний вплив на стан, поведінку, діяльність людини. Вирішальним фактором виникнення психологічної реакції на стресову ситуацію Р. Лазарус вважає інтелектуальний процес оцінки загрози (передбачення людиною майбутнього зіткнення з небезпечною ситуацією), який складається не тільки з простих перцептивних функцій, але і процесів пам’яті, здібності до абстрактного мислення, елементів минулого досвіду тощо. Оцінка загрози визиває ті самі емоції і таку ж адаптаційну перебудову в організмі, як будь- який зовнішній подразник. Але, якщо при фізіологічному стресі перебудованаступає при зіткненні з подразником, то при психологічному стресі адаптаціяможе наступити завчасно та передувати ситуації. Та якщо прогноз людини бувневірним, і наступні зміни не адекватні ситуації, то це може призвести допосилення стресу. Таким чином поведінка людини під час стресу визначаєскладність взаємодій зовнішніх умов та внутрішніх особливостей [6].

Коли відбувається стресова подія, порушується гомеостаз організму. Порушення починається зі сприйняття стресора. Стресори переривають цілісність характеристик визначеної ситуації. Ці внутрішні або зовнішні зміни своєю інтенсивністю і тривалістю створюють умови для відповіді організму.

Одна з цікавих концепцій в галузі вивчення впливу стресу на стан організму – квантова концепція стресу була запропонована Л.М. Гаркавою,М.А. Уколовою та Е.Б. Квакіною. Вчені прийшли до висновку, що стрес маєквантову природу, тобто реакція організму на зовнішній вплив має дискретнийхарактер. У відповідності з квантовою теорією стресу при збільшені силизовнішньої дії організм людини проходить чотири основні стани:

- тренування;

- слабка активізація;

- сильна активізація;

- стрес.

При подальшому збільшені сили впливу організм знову послідовнопроходить через ті ж самі чотири стани. Кожному циклу з чотирьох станіввідповідає свій адаптаційний рівень. При поступовому збільшені сили стресора організм при збільшені зовнішньої дії послідовно, так як і квантова система з дискретними рівнями енергії, переходить з більш низького адаптаційного рівня на більш високий.

На кожному адаптаційному рівні відбуваються типові реакції організму(адаптаційні реакції):

- стан тренування виникає за умови впливу відносно слабкого подразника;

- стан спокою та підвищеної активації – середнього по силі подразника дляданого рівня, а стрес – при дії відносно сильного стресора.

Стан тренування, спокою та підвищеної активації супроводжуютьсяпідвищенням захисних сил організму. В нормальному стані організмсамостійно переходить з одного адаптаційного стану в другий, якийвідповідає ситуації та доступністю ресурсів (енергії).

Ці переходи зумовлені взаємодією процесів передачі, обробки інформації

та перетворення енергії у різних органах і тканинах організму. Під впливомбудь-якого стресу, організм переходить на адаптаційний рівень, який можезабезпечити сталість його внутрішнього середовища (гомеостаз), тобтоадаптацію до нових умов. Якщо новий адаптаційний рівень потребуєенергетичних витрат, які перевищують можливості організму, то він можеопинитися в стані стресу. На основі теорії дискретних адаптаційних рівнівсьогодні вивчаються можливості створення різних апаратних методів корекціїстанів організму, за допомогою відновлення його чутливості до малихвпливів [2].

Є.П. Ільїн відокремлює психологічні стани як особливий вид станів, підкреслюючи, що будь який психічний стан людини зв’язаний з фізіологічними  структурами і є цілісною реакцією особистості на зовнішні та внутрішні стимули, направлені на досягнення корисного результату. На думкуавтора, стан може бути поданий характеристиками трьох рівнів реагувань:психічного (переживання), фізіологічного, поведінкового [4].

А.Б. Брушлинський вважав, що станам притаманні характеристики,властиві всій психіці. Це підкреслює якість безперервності станів, які, у своючергу, пов’язану з такими сторонами станів, як інтенсивність та стійкість [1].

У психологічній літературі розглядаються різні види станів людини, яківказують на позитивний або негативний вплив діяльності людини, в томучислі професійну. Велика кількість досліджень присвячена вивченню такихстанів як втома, монотонність, напруженість, різноманітні формипсихологічного стресу та стану, який викликається діями екстремальнихфакторів фізичної природи, і таке інше [3],[7].Поряд із характеристиками та параметрами виділяють функції станів.  Головними серед них можна назвати:

а) функцію регулювання у процесі адаптації;

б) функцію інтеграції окремих психічних станів та формуванняфункціональних одиниць (процес-стан-властивість).

Завдяки цим функціям забезпечуються окремі акти психічної активності у плинному часі, організація психологічного строю особистості, необхідного

для ефективного її функціонування у різних сферах життєдіяльності. З точки

зору ефективності функціонування систем організму, у певний період часу та у

певних умовах, у сучасній психології говорять про функціональний стан.

У ряді досліджень особлива увага приділяється вивченню напруження, якодного з головних характеристик багатьох станів.

Виділяють сенсорне, інтелектуальне, емоційне, напруження очікуванням,монотонністю та полотонії (яка спричиняє необхідність часто переключатиувагу). Деякі автори стан напруги відзначають як провідну психологічнухарактеристику стресу. Так, Л.В. Куликов, О.А. Михайлов, до більш частихнегативних проявів напруження відносять наступні відчуття втрати контролюнад собою; недостатньо організована діяльність (неуважність, прийняттяпомилкових рішень, метушня); в’ялість, апатія, підвищена втомленість; розладсну та інше.Дані симптоми, за сутністю, аналогічні симптомам, які проявляються встані стресу [5].

Узагальнюючи розглянуті матеріали, можливо виділити двапідходи у вивчені стресу та його наслідків.

Перший полягає у прямому порівняні психологічних характеристик стану зфізіологічними показниками та результативністю діяльності.

Другий базується на вивчені психологічної природи стресу, розкритті психологічних передумов та закономірних проявів тих або інших зовнішніх реакцій, які розглядаються тільки як індикатори психічних процесів. Слідзазначити, що узагальнений матеріал свідчить про недостатністьконцептуальної та методологічної розробки даного феномену або значніпротиріччя між ними.

Список використаних джерел:

1.Брушлинский А.В. Проблемы психологии субъекта. – М., 1994. – 109 с.

2.  Гаркави Л.Х., Квакина Е.Б., Уколова М.А. Адаптационные реакции ирезистентность организма. – Ростов-на-Дону, 1990. – 224 с.

3.  Ильин Е.П. Психофизиология состояния человека. – Спб., 2005.

4.  Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості – К., 2007. –431 с.

5.  Куликов Л.В.Психические состояния: Хрестоматия. – СПб., 2000. –

6.  Лазарус Р.С. Теория стресса и психофизиологические    исследования/Эмоциональный стресс. – 1999. – 152 с.

7.  Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. – М., 1964. – 343 с.

8.  Селье Г. Очерки об адаптационном синдроме. – М., 1999.

Микулінська Анастасія Леонідівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

mikulinska@list.ru

Науковий керівник – канд. психол. наук

Є. В. Кучеренко

Засоби масової інформації і особливо телебачення, стали невід’ємною частиною культури сучасного суспільства . Саме ЗМІ здійснюють своєрідний інформаційний вплив, на основі якого людина, і зокрема молода, формує певний світогляд щодо способу і стилю життя, моделей поведінки. У цьому розумінні засоби масової інформації мають в своєму розпорядженні невичерпні можливості позитивного впливу на свідомість людей, формування у них, особливо у неповнолітніх і молоді, високих моральних якостей, громадської активності, зразків правомірної поведінки, нетерпимості до порушень закону тощо. Між тим, як свідчить практика, ЗМІ, і зокрема телебачення, не виконують в повній мірі ці завдання, крім того, далеко не поодинокі випадки негативного впливу телебачення на поведінку неповнолітніх, коли з телеекрану пропагуються стандарти поведінки телегероїв, які несумісні з ціннісними орієнтирами суспільства і пов’язані з демонстрацією культу сили, жорстокості тощо [1].

Збільшення кількості відео і телепрограм із сюжетами насильства, що відбувається останнім часом, викликає гостру критику педагогів і соціальних працівників, які вважають, що сцени насильства на екрані роблять дітей більш агресивними і жорстокими.

 Ряд авторів вважає, що, показуючи дітям по телевізору величезну кількість сцен насильства, ми привчаємо їх до думки, що агресія – загальноприйнятний вихід із ситуацій, що викликають фрустрацію. Деякі, навпаки, стверджують, що насильство, яке діти спостерігають на телеекрані, може слугувати заміщенням реальної агресії, в результаті якої агресивність дітей знижується, а не зростає. Хоча друга теорія і привабливіша, але отримані у дослідженях вчених результати не підтверджують її. Неодноразово повертаючись до цієї проблеми, вчені дійшли висновку, що сцени насильства, які демонструються по телебаченню викликають невелике, але статистично значуще збільшення агресивності глядачів [3].

Насильство, яке допомагає добру здобути перемогу над злом, більшості дітей не завдає шкоди. Але у свідомості деяких з них щоденні приклади агресивної поведінки на телеекрані можуть поєднуватися з реальним життям, у якому багато ролей – батьків, братів і сестер, друзів – виконуються за допомогою агресивних і антисоціальних моделей. Це, в свою чергу, примножує прояв агресії в поведінці дитини, особливо з визначеними рисами чи особистості з емоційними проблемами [2].

Діти дошкільного та молодшого шкільного віку демонструють більше фізичної агресії й інших форм антисоціальної поведінки в результаті перегляду сцен насильства на телебаченні, ніж діти більш старшого віку. З погляду впливу сцен насильства на розвиток агресії восьмилітній вік часто називають критичним. У цьому віці відбуваються когнітивні й емоційні зміни, найголовніші з яких – це перехід від переважно перцептивного сприйняття інформації до концептуального розуміння світу. Восьмирічні діти не стають більш агресивними, якщо насильство, яке вони бачать з телеекранів, представляється як зло, як таке, що викликає страждання чи покарання. У цьому віці в дітей розвивається здатність розпізнавати незмінні якості предмета і динамічні властивості об’єктів.Вони здатні використовувати більш складні системи класифікації предметів і подій. Це дозволяє їм розпізнавати більшу кількість невловимих і формальних властивостей і робити на основі зрозумілого ними змісту логічні висновки навіть при відсутності конкретних подій. Таким чином, вони можуть більш повно зрозуміти сюжет і пояснити його з точки зору емоційних переживань і мотивів телегероїв. Діти цього віку часто використовують стереотипи для класифікації героїв, якщо в них недостатньо інформації про їхню поведінку в минулому. Але коли ця інформація є, вони використовують її для складання доповнення характерологічного портрета персонажа.

У восьмирічному віці діти мають вражаючу здатність розуміти зміст телевізійного світу, але не завжди використовують його. Проте діти восьмирічного віку дуже вразливі, адже „реальне” для них означає фізично існуюче у світі. Вони стають більш агресивнішими після того, як переглянуть насильство по телевізору, і повірять у те, що побачене відображає реальне життя.

Для дітей, що ототожнюють насильство і реальність, весь насильницький зміст фільмів розглядається як потенційно корисний посібник до дій у реальному житті. Тенденція ідентифікуватися з агресивними героями включається в агресивні фантазії. Тема „сили” частіше вибирається дітьми під час перегляду й обговорення телевізійних програм. Вона виникає невипадково – діти цього віку прагнуть досягнути певного статусу і незалежності як в особистісному, так і асоціальному просторі. Однак діти, які продукують фантазії або ідентифікуються з агресивними героями, найбільш піддаються впливу телевізійного насильства. Ці фантазії слугують їм репетицією жорстоких відповідей на реальні життєві ситуації [3].

Складніша ситуація, мабуть, з дошкільнятами, провідною діяльністю яких є інтенсивний розвиток сюжетно-рольової гри на основі сюжетно-відображувальних дій з предметами (формування спрямованості особистості, первинного соціального досвіду як передумови соціальної компетентності), адже саме у грі вони відображають чи імітують агресивні дії, побачені по телевізору, для них є дуже важливим відчувати свою роль в грі, тому вони часто проявляють агресію до однолітків чи молодших дітей, з якими вони задіяні в грі, і на яких можуть відтворити побачене по телевізору.

Провідними новоутвореннями дітей дошкільного віку є: створення елементарних цілісних уявлень про навколишню дійсність, відкриття власного внутрішнього світу, цілеспрямована поведінка, інтелектуальне та емоційне передбачення, засвоєння елементарних поведінкових норм, розвиток моральних почуттів, самодіяльності, найпростіших форм творчості (О.Л. Кононко, 2007). Тому дуже важливо, щоб у дітей був гарний, позитивний об’єкт для наслідування, бо саме захоплення  персонажами, схильними до жорстокості може негативно вплинути на появу вище перелічених новоутворень, які визначають в певній мірі поведінку і характер дитини в подальшому житті [4].

Базуючись на результатах близько1000 досліджень упродовж останніх 40 років,  Американська академія педіатрії опублікувала чотири найважливіші висновки:

1) діти,які переглядають багато насильницьких сцен,сприймають насильство як легітимний спосіб розв’язання конфліктів;

2) такий перегляд робить їх беззахиснішими перед насильством у реальному житті;

 3) чим більше переглядає дитина таких сцен, то більше ймовірності, що вона сама колись стане жертвою насильства;

 4) якщо дитина віддає перевагу таким передачам, збільшується вірогідність того, що вона сама у дорослому віці буде агресивною людиною і навіть може здійснити злочин [6]

Коли діти захоплюються деякими телематеріалами, фільмами, телепрограмами, що вміщують приклади агресивної поведінки, насильства, відволікти їх від цього батьки можуть лише забороною, що не буде ефективною у виховному сенсі. У такому разі батькам слід  переглядати улюблені передачі дітей або цікавитися їхніми сюжетами. Головне – організувати обговорення з дітьми фільмів, почути їхню думку, виявити причини і мотиви їхнього захоплення. У таких ситуаціях вплив батьків ефективний, якщо вони аналізують сюжет, зображені події, поведінку героїв, спираючись на наукові, моральні критерії. Приміром моральна оцінка батьками людських вчинків допоможе неповнолітній дитині зрозуміти, що хороші мотиви не завжди спонукають особистість до вибору правильних засобів, дій та отримання позитивних результатів. Окрім цього, вони набувають умінь вироблення власних оцінних суджень, аналізу поведінки інших людей, визначення її наслідків для громадськості. Спільні з дітьми обговорення медіа-продукції привчають їх до морального міркування, усвідомлення того, що в кожній телепрограмі чи людській поведінці присутній моральний аспект, що завжди визначає їхню значущість для інших людей. [5]

Можливість зменшити вплив телебачення на дитину є у всіх батьків, адже саме їм варто приділяти своєму нащадку більше уваги, проводячи час разом не за телевізором, а на свіжому повітрі, чи граючи цікаву гру.

Список використаних джерел:

1.           Бугера О.І. Вплив ЗМІ на процес формування особистості неповнолітнього (заматеріалами соціологічного дослідження) // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 6. – с. 117 – 120.

2.           Бугера О.І. Засоби масової інформації як один з чинників впливу на протиправну поведінку неповнолітніх // Матеріали V Міжнародної наукової конференції студентів та молодих учених „Політ 2005”. – Київ: Національний авіаційний університет, 2005. – с. 532.

3.           Гусейнов А.А. Поняття насилля //Толстой і сучасний світ. Тула: Вид-во Тул. держ. пед. ун-ту, 1998.- с. 250

4.           Поліщук  В.М. Вікова і педагогічна психологія : навчальний посібник - Вид. 3_тє, виправ. – Суми : Університетська книга, 2010. – с.352

5.           Потятиник Б. Екранна агресія: знати, щоб вберегтися http://www.lnu.edu.ua/mediaeco/ndch/potjt_ekran_agr.htm

6.           Равчина Т.,Герцюк Д. Педагогічні поради батькам

http://www.lnu.edu.ua/mediaeco/ndch/statti/ekran-agresija.htm

 Поліщук Наталія Олександрівна

студентки НПУ імені М.П.Драгоманова

nata17.15@ukr.net

Науковий керівник –

кандидат психологічних наук Є.В. Кучеренко

Висвітлюючи особливості складного феномену самооцінки особистості слід зазначити, що у сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об’єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню – окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому – розрізняють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості.

Відповідно до ступеня адекватності розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну.  Неадекватна самооцінка згідно  еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою.

Знати самооцінку дуже важливо. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин, морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно, вступають. Знаючи тип самооцінки можна певною мірою нею регулювати. У визначенні власної самооцінки слід знати орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.

Людина з низькою самооцінкою відчуває себе невдахою. Вона не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що в неї нічого не вийде. Вона терпіти не може ризику, тому що не вірить, що її зусилля  матимуть позитивні наслідки. Вона не намагається щось змінити у своєму житті, оскільки вважає, що майбутнім керувати неможливо, і все визначиться само собою. Характерні якості таких людей: упевнені в глибині душі, що небагато варті (принижена гідність); бояться здійснити помилки; постійно мріють про фізичну досконалість; обмежуються інтересами і вчинками, які добре відомі і безпечні; не вміють сприймати компліменти; в спілкуванні з іншими передусім турбуються про враження, яке справляють на оточуючих; несміливі; схильні до самозгубної поведінки (наприклад, вживання наркотиків);не сприймають критики, або впадають від неї в розпач.

Людина з високою самооцінкою бачить себе господарем становища. Вона розуміє, що являє собою неповторну особистість і може багато дати іншим людям. Вона ризикує, хоча і не завжди успішно, тому що хоче жити насиченим життям і засвоїти досвід, який допоможе їй вирости. Така людина не вважає, що нею керують зовнішні обставини: навпаки, вона вважає, що сама спрямовує хід свого життя. Вона почувається  впевненою і добре знає, чого хоче. Для неї в житті існує менше розчарувань. Якщо хтось ображає її чи не любить, вона вважає, що це  їхні труднощі, і не сприймає цього серйозно. Така людина знає себе, свої слабкі і сильні сторони досить добре, щоб відчувати себе упевненою навіть у випадку несхвалення її дій чи вчинків оточуючими. Характерні риси таких людей: впевнені в глибині душі, що вони володіють достатньою цінністю; роблять помилки і вчаться на них; сприймають свій фізичний вигляд таким, як він є, навіть якщо він недосконалий; досліджують нові можливості та інтереси, використовують їх як можливість для подальшого зростання; спокійно сприймають компліменти; безпосередні в спілкуванні з іншими; турбуються про своє фізичне й емоційне здоров'я; сприймають критику як можливий шлях зростання[1].

Навчитися об’єктивно судити про себе, давати справедливу самооцінку – важливе завдання у реальній підготовці до роботи над собою. Перш за все потрібно врахувати, що вирішальними умовами об’єктивної самооцінки є:

- наявність життєвого досвіду;

- спостережливість;

- постійне самопізнання;

- справедлива суспільна думка в колективі.

Доцільно виділити такі правила формування об’єктивної самооцінки:

- Перш за все необхідно шукати в собі все позитивне і розвивати його. Негативне не тим небезпечне, що є, а тим, що його людина бачить, терпить, а воно постійно завойовує її внутрішній світ, штовхає до негативних дій і вчинків; руйнує позитивні якості. Негативне можна перемогти, якщо знаєш про нього і розвиваєш у собі позитивні якості.

-  Слід починати із самооцінки однієї діяльності, а потім перенести на інші сфери життєдіяльності (спорт, працю, навчання).

-  Порівняти свою самооцінку з оцінкою інших людей. Якщо необхідно – встановити причини розбіжностей.

- Необхідність наявності еталону, ідеалу зразка, згідно якого людина ефективніше оцінює себе, вимогливіше ставиться до себе і постійно прагне до самовдосконалення.

- Постійний пошук особистості самої себе (пізнання, аналіз, оцінка) – шлях до зрілого самовиховання.

І.С. Кон вважає, що у самооцінці свого «Я» важливу роль відіграють такі компоненти:

·                   Когнітивний, що містить уявлення суб’єкта про себе і навколишнє середовище, в якому він перебуває (рівень пізнавальних здібностей, сила інтелекту, вміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси, задоволеність чи незадоволеність своїм соціальним становищем порівняно з іншими (статус у групі, колективі, суспільстві).

·                   Емоційно-оцінний: авторитет серед ровесників, ставлення інших до власного «Я», міра впливу себе на інших.

·                   Суспільно-поведінковий: бажання завжди бути лідером, прагнення самоутвердитися з – поміж інших, зайняти пріоритетне місце, спираючись при цьому на свої сильні якості інтелектуальних здібностей, фізичні та моральні переваги або, навпаки, бути непомітними у групі (колективі), триматися осторонь відповідальних колективних справ, знаючи «слабкі місця свого «Я [2].

Важливу роль у формуванні адекватної самооцінки особистості  відіграє співставлення образу реального «Я» (якою людина себе  уявляє) з образом ідеального «Я» (з уявленням про те, якою  людина хотіла б бути). Таку концепцію розробив Карл Роджерс в рамках свого гуманістичного підходу.

В основі особистості, за цим підходом, лежать дві найголовніші потреби людини: потреба у схваленні себе іншими та потреба у самосхваленні, яке забезпечується самооцінкою. Якщо людина в реальності досягає характеристик, що визначають для неї ідеальний «образ Я», вона повинна мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває великий розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, її самооцінка буде низькою. Ці дві концепції «Я» — «Я-реальне» та «Я-ідеальне» настільки важливі, що психологічні проблеми можуть спричинятися їх співвідношенням. Нормально, якщо ідеальне уявлення про себе набагато відрізняється від реального, його можна досягнути. Але коли ідеальне «Я» нереалістично досконале і людина знає, що його неможливо досягнути, це призводить до високої тривожності.  Отже, основний закон: чим більша розбіжність між «Я» реальним та ідеальним, тим нижча самооцінка особистості і навпаки.[3]

Важливо підкреслити, що низька самооцінка призводить до невисоких досягнень, депресії, труднощів в адаптації. Особистість  з високою самооцінкою має тенденції до фокусування на своїх успіхах та досягненнях, в той час, як низька самооцінка призводить до зосередження на недоліках та негативних особистісних якостях.

Інша точка зору  на природу самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій та проявів крізь призму власної ідентичності. Вона відчуває задоволення не від того, що робить добре, а від того, що обрала визначену справу і саме її робить добре.

Якщо наш погляд на себе не є конгруентним (схожим на те, як ми діємо, думаємо та відчуваємо), ми розвиваємо викривлене уявлення про себе. Наприклад, особа може бачити себе повністю вільною від заздрості та незадоволення успішним шлюбом  сестри, проте відчуває певну гіркоту зустрічаючись зі щасливим подружжям. Тоді її відчуття заздрості не «вписуються» в систему самоуявлень. Згідно  концепції Карла Роджерса вона може заперечувати відчуття, що неконгруентні з її «Я –концепцією», і не дозволяти свідомості визнати їх. В такому разі ми свідомо сприймаємо свої відчуття та інформацію лише коли формулюємо їх у своєму внутрішньому мисленні. Уникнення такого внутрішнього осмислення може призводити до неадекватної самооцінки, в той час як відчуття часто спричиняють несвідомий внутрішній конфлікт. Отже, самооцінка формується під впливом успіху у тій сфері, яка для особистості займає впливове місце в системі цінностей. Для різних вікових етапів, в різних ситуаціях цінності можуть бути різними.  Ще один важливий фактор  формування самооцінки, пов’язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на людину. Людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші.

Отже, потреба особистості у схваленні себе іншими та у самосхваленні, призводить до рефлексії оцінок власних та сторонніх, порівняння досягнень, накопичення досвіду.

Реагуючи певним чином на дії людини (схвалення-заохочення чи несхвалення-покарання), батьки, вчителі, вихователі створюють умови гідності «Я» особи. Вони показують, коли дитина поводиться «гідно» чи «негідно» відповідно до інших встановлених вимог. Вона інтеріоризує багато таких стандартів поведінки і сприймає себе позитивно лише у випадку  дії згідно з встановленими правилами. Згодом власні внутрішні відчуття, які не узгоджуються з системою умов для позитивного «Я-образу» витісняються, а отже заважають подальшому позитивному розвитку. Роджерс наполягає на тому, що умовою позитивної самооцінки є обов'язкове усвідомлення та викриття усіх заперечуваних відчуттів та досвідів людини. Тільки так ми можемо сприймати себе такими, якими ми є, одночасно постійно намагаючись бути кращими.[4, с. 362]

Найперша умова виправлення неадекватної самооцінки – вміння та   «виходити назустріч проблемам», намагатись вирішувати їх, а не уникати. Люди, які  починають діяти замість того, щоб уникати, більш схильні сприймати труднощі реалістично, відверто та без захисних реакцій. Протилежне сприйняття характерне для людей з низькою самооцінкою.     Несприятлива самооцінка виражається у запереченні, викривленому уявленні та уникненні в спробі зміни усвідомленої правди. Цей процес призводить  до загального неприйняття себе і складає основу неадекватної самооцінки. Це також блокує можливість підвищення самооцінки шляхом досягнень і успіхів, оскільки викривлене сприйняття себе виступає як механізм захисту від нових переживань, які принесуть, на думку людини, ще більше негативних вражень. Однак постійне «підгодовування» особи з низькою самооцінкою без її реальних дій та досягнень може лише підкріплювати неадекватну самооцінку.

В процесі пошуку схвалення від інших (як і від себе) формується загальна самооцінка. До того часу, як особа  навчиться розуміти себе, вона  уже має досвід схвалення чи несхвалення себе іншими  людьми. Самооцінка такої людини буде впливово формуватися і обмежуватися тим, що інші думають про неї і їхнім селективним схваленням чи несхваленням. Це робить її жертвою постійного пошуку виправдання власних дій іншими та заважає самоактуалізації особистісних потенціалів.

Людині що  надто залежна від соціального схвалення притаманні:

-         труднощі в саморозкритті.  Люди бояться, що відверта розповідь про справжні думки та досвіди шокують інших і призведуть до несхвалення і обирають уникнення внутрішніх конфліктів;

-         протиріччя між уникненням конфлікту та загрозою власній самооцінці вирішується у самозахисній поведінці;

-          світ фантазій характеризується сильною потребою у схваленні іншими, але одночасно і страхом перед неприйняттям іншими).  Цікаво, що люди залежні від схвалення погано сприймаються їх ровесниками. Їх описують як занадто схильних до самозахисту[5].

Отже, другим шляхом виправлення неадекватної самооцінки є емоційне схвалення в розумних межах з метою саморозкриття особистості.

Наступним кроком буде стимулювання особистості до певних дій, що займають основне місце в її системі цінностей і нададуть можливість реалізувати свої потенційні можливості. Існує  чітка схильність до підвищення самооцінки при підвищених успіхах. Знайшовши свою ідентичність у роботі, яка приносить задоволення чи успіх, людина має реальну змогу активно вирішувати власні внутрішні протиріччя. Це вимагає щирості та відвертості з собою.

СПИСОК ВИКОРЕСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.                Обухова Л.Ф. Возрастная психология / Л. Ф. Обухова. - М.:  Тривола, 1995. – 460 с.

2.                Кон  И.С. Психология старшеклассника / И.С. Кон. - М.: Просвещение. 1980. – 192 с.

3.                Петровский А. В. , Ярошевский М. Г. Психологія / А. В. Петровский, М. Г. Ярошевський. - М.,  2001. – 512 с.

4.                Реан А. А. Психология человека от рождения до смерти. Серия "Психологическая энциклопедия" /  А. А. Реан. - СПб.  2002. – 656 с.

5.                Квинн В.Н. Прикладная психология / В. Н. Квинн. – СПб.: Питер, 2000. – 469 с.

Ресенчук Галина Віталіївна

Студентка НПУ.ім.М.П.Драгоманова

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Науковий керівник-

канд. психол. Наук Є. В.Кучеренко. 

Великий внесок у вивчення синдрому психологічного перевтоми внесла американська дослідниця К. Маслач (1976). До речі, багато хто саме їй віддає пальму першості щодо введення цього терміна в медичну практику.

Спочатку цей термін застосовувався у відношенні людей, що професійно працюють у сфері хелперскіх професій (від англійського help - допомагати): лікарі, священики, педагоги, юристи, соціальні працівники, психотерапевти і т. д. У 1981р. Е. Moppoy запропонував яскравий емоційний образ, що відображає, на його думку, внутрішній стан працівника, що зазнає синдром професійного вигорання: "Запах палаючої психологічної проводки".

Далі проблему цього психологічного феномена професійно піднімали на 12-му Всесвітньому конгресі (серпень-вересень 1993 року м. Берн, Швейцарія), присвяченій питанням психосоматичних розладів (вчені - Кемпе, Лінднер, Сьютер, Зофнасс). [1]

Професійне вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без "розрядки" або "звільнення" від них. Професійне вигоряння веде до виснаження емоційно-енергійно і особистісних ресурсів людини. Останнім часом все частіше говорять не тільки про професійний стресі, а й про синдром професійного згоряння або вигоряння працівників (далі буде застосовуватися термін "професійне вигорання" як найбільш адекватний).

Професійне вигорання - це синдром, що розвивається на тлі хронічного стресу і веде до виснаження емоційно-енергійно і особистісних ресурсів працюючої людини. Професійне вигоряння виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної "розрядки" або "звільнення" від них. По суті, професійне вигоряння - це дистрес або третя стадія загального адаптаційного синдрому - стадія виснаження (за Г. Сельє)[2].

Розглянемо фактори, які впливають на професійне вигорання.

На даний момент немає однозначної відповіді на запитання про те, що ж є головним у виникненні професійного вигорання, що є основною причиною – особистісні характеристики людини чи організаційні.

1.До професійного вигорання більш схильні працівники, які змушені в силу своєї роботи багато і інтенсивно спілкуватись з різними людьми, знайомими і незнайомими. Тому цілком закономірно, що швидше «вигорають» люди, які мають інтровертований характер, індивідуально-психологічні особливості яких не поєднуються з професійними вимогами комунікативних професій. Вони не мають надлишку життєвої енергії, характеризуються скромністю і сором’язливістю, схильні до замкнутості і концентрації на предметі професійної діяльності. Саме вони здатні накопичувати емоційний дискомфорт без «скидання» негативних переживань у зовнішнє середовище. Також існує взаємозв’язок між вигоранням і тривожності, емоційною чутливістю, темпераментом.

2.Ще одна, найбільш вразлива категорія «вигораючих», - це люди, що з головою занурюються в роботу, зневажають і відсувають на другий план свої потреби. Вони схильні таким чином втікати від проблем, що виникають в особистому житті. У своєму прагненні до ідеалу такі люди стають надміру захопленими роботою. Вони відчувають сильну потребу бути необхідними і значимими. Звичайно, такі люди дуже залежать від зовнішніх оцінок, особливо схвалення. Більшість позитивних емоцій «вигораючі» знаходять у своїй професійній «вигораючі» знаходять у своїй професійній діяльності. Через це вони часто втрачають зв'язок із своїми родичами і знайомими. У багатьох немає нікого, крім дружини чи чоловіка, з ким можна було є поговорити відверто.

3.Також до синдрому професійного вигорання більш схильні люди, що відчувають постійний внутрішній особистісний конфлікт, пов'язаний із роботою (наприклад, жінки, в яких існує внутрішнє протиріччя між роботою і сім’єю).

4.Результати досліджень показують, що найбільш чутливими до вигорання, є молоді люди (19-25 р.), які при зіткненні з реальною дійсністю, що не відповідає їх очікуванню, отримують емоційний шок, та люди старшого віку (40-50 р.).

5.Досить часто можна спостерігати як у чоловіків, так і у жінок, професійне вигорання у віці 30 р. можливою причиною є криза 30 років, яку психологи часто називають «проблемою сенсу життя». Оглядаючись на пройдений шлях, людина бачить, як при сформованому і зовні благополучному житті все-таки недосконала її особистість. Багато фахівців говорять про те, що критично переглядають своє життя. Відбувається переоцінка цінностей і буває так, що кар’єрні досягнення в цьому віці втрачають сенс.

6.Існують дослідження, що свідчать про взаємозв’язок сімейного стану і вигорання. Більш висока схильність до вигорання є у неодружених осіб (особливо чоловічої статі). Причому, холостяки в більшій мірі схильні до вигорання навіть у порівнянні з розведеними чоловіками.

7.Доведено, що чоловіки більш схильні до деперсоналізації, а жінки – до емоційного виснаження. Чоловіки виявилися більш чутливими до впливу таких стресових ситуацій, які вимагали від них демонстрації чисто чоловічої якості (сили, відваги). Жінки виявилися більш чутливими до стресових ситуацій, які вимагали від них співпереживання, виховательки навичок, покори. Жінка, що працює, отримує більш високі робочі перенавантаження (в порівнянні з чоловіками) через додаткові домашні та сімейні обов’язки.

8.Існують дані про позитивний зв'язок між рівнем освіти і вигоранням. Приводом до цього можуть бути завищені вимоги людей з більш високим рівнем освіти, неможливість реалізації (людина займає не ту посаду, на яку вона могла б претендувати, або не ту, на яку вчилася) [3].

Список використаних джерел:

1. Водоп'янова Н.Є., Старченкове Є.С. Синдром вигоряння: діагностика та профілактика .- СПб., 2005.

2. http://megasite.in.ua/57021-sindrom-profesijjnogo-vigorannya.html

3. Дудяк В. «Емоційне вигорання», Київ, ГЛАВНИК, 2007р.

Якубова Ірина Андріївна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

wexel93@mail.ru

Науковий керівник –

канд.біол. наук, доцент Г. П.  Мегалінська

Відомо, що зміни погоди впливають на організм людини. Ми нерідко чуємо від людей, що у них погіршився загальний стан, з´явився головний біль, ниють суглоби, давить серце. Організм здорової людини легко пристосовується до зміни сезонів, клімату та погоди. Проте організм літньої чи хворої людини гостро реагує на коливання погодних умов.Зміна погоди не є першопричиною тієї чи іншої хвороби, але сприяє її прояві. [4]

Саме повітря, його стан здатні впливати на самопочуття людей і на їх здоров’я. Температура і вологість повітря визначають умови теплообміну людського організму, що зачіпає органи дихання, роботу серця, процес кровообігу і стан кожного покрову.  Теплообмін органічно пов’язаний з процесом обміну речовин, який автоматично регулюється через нервову систему.Важливе значення має і стан атмосферного повітря. Забруднення повітря робить його переносником вірусів і хвороботворних бактерій, активність і життєдіяльність яких також залежить від температури і вологості повітря, тобто погоди.
Вплив погоди на людський організм багатогранний і не до кінця ще визначений. Його вивченням займається метеорологія, біометеорологія, медицина та біологія. Різні вчені, намагаючись знайти об’єктивні показники впливу погоди на людину, запропонували декілька таких індексів впливу температури, вологості і вітру. Однак ні один з них не є універсальним.[1].

Вплив метеорологічних елементів на самопочуття людини.
Перед усім – це температура і вологість повітря, які визначають теплосклад повітря. Потім слід назвати вітер, оскільки він створює примусову конвекцію, сприятну для людини в теплий час і несприятну – в холодний. Сонячна короткохвильова, і що випромінюється земною поверхнею довгохвильова радіація також відіграють важливу роль в житті людини.
До найважливіших метеорологічних характеристик, що впливають на організм людини, слід віднести і стан неба, оскільки воно визначає умови освітленості і кількості ультрафіолетових променів, що надходять на Землю, і які безпосередньо впливають на кожний покров людини. Неможна забувати і про атмосферний тиск, що регулює парціальний тиск кисню. Визначену роль відіграють і стан магнітного поля Землі, іонізація повітря, атмосферна електрика. Сама собою зрозуміла важливість загрозливих для людини явищ, які приносять стихійні лиха, як смерчі, шквали, повені, тощо. [1].

Життя в мегаполісі або в сільській місцевості теж впливає на рівень метеочутливості. На перший погляд сільські жителі ближче до природи і повинні сильніше її відчувати, але на метеопатій частіше скаржаться городяни. Справа в тому, що "діти природи", вловлюючи погодні зміни, переживають їх в основному безболісно. А "діти асфальту" якщо вже реагують на зміни, то з повною віддачею - страждаючи і скаржачись. [3]

Отже, жителі міст значно частіше страждають залежністю від погоди, ніж жителі сільської місцевості. Для цього є ряд причин. По-перше, міське повітря перенасичений важкими іонами, які скорочують світловий день, позбавляючи людину необхідного ультрафіолету. По-друге, у великих містах порушений природний кругообіг води, адже дощова вода не йде в землю, а випаровується з заасфальтованих вулиць. Це, до речі, головна причина, по якій і спеку, і холод в місті переносити значно важче. І ось що цікаво: чим більше людина відокремлюється від природи, тим більше стає залежним від неї.[2].

Вчені відзначають, що метеозалежність у жінок і чоловіків різна - жінки раніше починають відчувати наближення грози або припинення негоди і гостріше реагують на всі зміни. Це зайвий раз підтверджує, що жіноча натура початково тонше і ближче до природи. Але, швидше за все, основну роль грає гормональний статус, який у жінок суттєво відрізняється від чоловічого. А от діти до 3 років - і хлопчики, і дівчатка - все дуже чутливі до зміни погоди, адже формування їх нервової системи і рецепторного апарату ще не завершено. Тому вони буквально вбирають і відтворюють всі явища природи: можуть стати галасливими і проявляти агресію перед грозою, сумувати і ображатися під час дощу, веселитися і пустувати при яскравому сонці і стати раптом надзвичайно ласкавими під час першого снігу. Такий гіперчутливості властиво знову проявлятися в підлітковий період і до старості.

Все в природі заряджена електрикою: поверхня землі - позитивно, а підстава хмар - негативно. Між небом і землею вільно циркулюють молекули й атоми, також несуть певний заряд ("плюс" або "мінус"). Медициною доведено, що частки зі знаком "мінус" (аніони) справляють позитивний вплив на організм людини, а зі знаком "плюс" (катіони) - негативне. Аніони стимулюють газообмін, тобто прискорюють виведення продуктів обміну з організму. Вони ж активізують роботу дихального центру і центральної нервової системи, підвищують вироблення серотоніну ("гормону радості"), покращують показники крові. Катіони, навпаки, пригнічують дихання - в результаті клітини випробовують кисневе голодування, знижується гемоглобін і підвищується згортання крові. Організм сигналізує про ці збої головним болем, слабкістю, сонливістю. Крім електричних зарядів на наше самопочуття можуть впливати перепади атмосферного тиску. А вже про таку очевидної речі, як реакція організму на зміну температури повітря, і говорити не варто.

Тепер, маючи загальне уявлення про те, що відбувається в природі, ми зможемо зрозуміти, що саме впливає на наше самопочуття в кожному конкретному випадку.

Гроза.

Хрестоматійну п'єсу Островського "Гроза" можна вважати класичним прикладом, тому що самі неадекватні вчинки люди роблять саме в передчутті грози. Але що є гроза з точки зору фізики? Це виникнення електричних розрядів між хмарами або між хмарами і земною поверхнею. У результаті в повітрі накопичуються заряджені частинки. При надлишку "плюсових" іонів (а в земної поверхні скупчуються саме вони) в мозку сповільнюється синтез спеціальних білків, що відповідають за настрій, тому напередодні грози дуже багато хто починає так нервувати або впадають в депресію. Всі ці неприємні симптоми наростають до тих пір, поки злива (разом з негативно зарядженими частинками з хмар) не обрушиться на землю. Повітря швидко насичується аніонами - настрій і самопочуття різко поліпшуються.

Дощ, сніг.

Як правило, фізично здорові люди не відчувають заздалегідь наближення опадів. Але коли злива або снігопад починаються, то можуть випробувати щось на зразок азарту, легкої агресії або просто підвищеної працездатності. Пояснюється це надлишкової дозуванням все тих же негативних іонів.

Але якщо у вас є якісь приховані запальні процеси, проблеми з суглобами або старі травми, то не помітити наближення дощу чи снігу ви просто не зможете. Справа в тому, що напруга електричного поля і підвищена вологість призводять до накопичення в організмі біологічно активних речовин, що викликають запальну реакцію. В результаті суглоби ломить і крутить, починається мігрень.

Атмосферний тиск.

Від перепадів атмосферного тиску страждають, перш за все, гіпертоніки і гіпотоніки. Але й абсолютно здорові люди можуть відчути, що "щось не так". Коли атмосферний тиск знижується, діафрагму (найголовнішою дихальної м'язі) доводиться підніматися вище звичайного. При цьому утруднюється дихання, порушується функція серцево-судинної системи. Хочеться спати, відчувається слабкість, важко зосередитися! на роботі. При низькому тиску частина рідин організму переходить в газоподібний стан - без всяких очевидних передумов можна випробувати метеоризм і бродіння в шлунку. Навіть не намагайтеся згадувати про те, що ви їли напередодні, - справа не в їжі, а в погоді.

При підвищенні атмосферного тиску все навпаки: поліпшується загальне самопочуття, заспокоюються нерви, налагоджується сон. Але "дуже добре" - теж погано: якщо атмосферний тиск різко підскочив, то самопочуття погіршується, з'являються головний біль, слабкість, задишка.

Магнітні бурі.

Іноді на поверхні Сонця може мати місце виникнення спалахів, в результаті чого в космос вихлюпується величезна кількість заряджених частинок. За 1-2 дні вони досягають поверхні Землі і можуть спровокувати коливання її магнітного поля. Саме це і називається магнітною бурею. В результаті подібних бур з ладу виходять навіть багато приладів, що ж говорити про нашому організмі. Вченими доведено, що під час і одразу після магнітних бур відзначається значне зростання кількості викликів "швидкої" у зв'язку з серцевими нападами і загостренням хронічних хвороб. Цей час "славиться" також перепадами настрою, підвищеною конфліктністю, погіршенням сну, слабкістю.

Поради метеопатам

1. Коли погода особливо нестійка, краще відмовитися від будь-яких стимуляторів - виключити алкоголь, кава, чай.

2. Якщо суглоби болять при зміні погоди, використовуйте зігріваючі мазі, спортивні бальзами. Вміст у них протизапальних компонентів зможуть зменшити біль і набряклість.

3. Подолати депресією перед грозою вам допоможе настоянка пустирника, чай на основі заспокійливих трав, прийом вітамінів, препаратів магнію та кальцію.

4. У дні погодних аномалій краще не плануйте важливих зустрічей, по можливості знизьте навантаження на організм, не сідайте за кермо.

5. Рухайтеся якомога більше. Тим, для кого звично проводити щовечора в спортзалі або басейні, набагато легше перенести зміну погоди.

 Якщо у вас є які-небудь хронічні захворювання, ймовірність розвитку метеопатій наближається до 70%. Найбільш метеочутливих люди з порушеннями серцево-судинної системи, легенів і суглобів, а також алергіки [3].

Список використаних джерел:

 1.                П.Д. Астапенко. Вопрсы о погоде. – Ленинград : Гидрометиздат, 1982.

2.                http://newme.com.ua/yak-pogoda-vplivaye-na-zdorovya-lyudini/ інернет-стаття: «Як погода впливає на здоров’я людини».

3.                http://maryse.ru/page/meteochutlivist-vpliv-klimatu-na-zhittja-i-zdorovja-ljudej інтернет-стаття: «Метеочутливість: вплив клімату на життя і здоров’я людини»

4.                http://pogoda.rovno.ua/node/52 інтернет-стаття: «Вплив погоди на самопочуття людини»