Ковальчук Олена Вікторівна

студентка НПУ імені М.П. Драгоманова

м. Київ

Науковий керівник – Кучеренко Є.В.

Комунікативні навички виступають необхідною умовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не тільки окремих психічних функцій, процесів і властивостей людини, але і особистості загалом. Реальність і необхідність спілкування визначена спільною діяльністю: щоб жити люди змушені взаємодіяти. Спілкування дозволяє організовувати громадську діяльність і збагатити її новими зв'язками і відносинами між людьми.

Комунікативні навички передбачають розвиток адекватної орієнтації людини в самому собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, в ситуації та завданні.

Таким чином, успішне формування комунікативних навичок людини є актуальною проблемою у психологічній науці, рішення якої має важливе значення як для кожної конкретної людини, так і для суспільства в цілому.

Проблема комунікативних навичок не є новою для психологічної науки і їхня роль ніколи не заперечувалась, та частіше за все значення даного виду навичок або недооцінювалось, або не враховувалось. З огляду психологічної літератури можна зазначити, що до цього часу науковці в своїх дослідженнях звертали увагу лише на предметно-пізнавальні навички, які традиційно вивчаються в загальній та диференційній психології і називаються навичками до різних видів теоретичної і практичної діяльності.

Не дивлячи на досить велику увагу дослідників щодо даного феномену,поняття“комунікативні навички”ще й досі відзначається різним тлумаченням, не має однозначного термінологічного визначення та носить неоднозначний характер. Звертаючись до українських психологічних словників, слово “комунікація” походить від слова communico, що в перекладі з латинської означає – спілкуюсь із кимось, це є смисловий акт соціальної взаємодії. Поняття “навичка” у переважній більшості викладається як усталений спосіб виконання дій, сформований шляхом  багаторазових повторень, що характеризується високим ступенем засвоєння і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю [3].

У зарубіжній психології значний внесок щодо розвитку уявлень про комунікативні навички зроблено прихильниками таких напрямів як психоаналіз, необіхевіоризм, гештальтпсихологія, гуманістична психологія.

Традиційний психоаналіз, на чолі з його засновником З. Фройдом, вважає, що на формування моделі міжособистісних відносин впливає дитячийдосвід, засвоєний в певних життєвих ситуаціях в перші 6 років життя. Виходячи із уявлень про структуру психічної сфери особистості, у якій автор виділяє три інстанції: Ід (інстинктивне ядро особистості), Его (раціональна частина особистості) і супер-Его (моральна сторона особистості) ‑ для того, щоб людина ефективно функціонувала у суспільстві, вона повинна мати систему цінностей і норм, розумно сумісних з тими, які прийняті в її оточенні. Все це здобувається за допомогою формування супер-Его.

Комунікативні навички, що проявляються при вирішенні людиною невротичного конфлікту між Его та Ід, включені З. Фрейдом, до структури Его як індивідуальні характеристики [5].

У біхевіоризмі й необіхевіоризмі при вивченні комунікативних навичок акцент робиться на аналізі даних отриманих завдяки об’єктивним дослідженням.Розглядаючи питання про ступінь впливу рис особистості на поведінку, Р. Кеттел зазначив, що найсильніша та риса, яка є найбільш значною в прояві поведінки. Тому, комунікативність є самою сильною рисою із перерахованих, оскільки, в порівнянні з іншими рисами, вона має найбільший вплив на поведінку людини в різноманітних ситуаціях ‑ мова йде про такі обставини як успішне навчання в школі та вузі, ефективність професійної діяльності, вдале сімейне становище – у всіх цих випадках фактор комунікативності є найвагомішим у діяльності людини [1].

За концепцією Д. Міда, що отримала назву соціального біхевіоризму, комунікативні навички формуються у дитячому віці в результаті програвання різних “ролей” під час міжособистісної взаємодії. Велике значення як у формуванні, так і в усвідомленні цих ролей має дитяча гра, де діти вперше вчаться приймати на себе різні соціальні ролі [3].

Згідно з уявленнями гештальтпсихології, людина – це саморегулююча істота, що в процесі життєдіяльності зосереджує свою увагу на тій потребі, яка актуальна для неї на даний момент. Це – фігура (гештальт). Як тільки потреба задоволена, гештальт завершується, поступаючись місцем новому гештальту. Для того, щоб сформувався і завершився гештальт, людина повинна усвідомити і сформулювати свою домінуючу потребу, а потім для її задоволення вступити в контакт з іншими людьми, тобто активізувати комунікативні здібності. Отже, можна припустити, що комунікативні навички є значимими для задоволення потреби і їхня наявність є необхідною для збереження психічного здоров’я або “організмічної рівноваги” ,згідно з Ф.Перлзом [2]. Таким чином, у гештальтпсихології комунікативні навички розуміються як особливості індивіда, спрямовані на досягнення оптимальної рівноваги всередині організму й на досягнення балансу у відносинах з іншими людьми та середовищем.

Прихильники гуманістичного напрямку психології А. Маслоу і К. Роджерс, розглядають комунікативні навички через проблему самоактуалізації, тобто через прагнення людини до найбільш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. З метою самоактуалізації особистість використовує, насамперед, дану їй від народження можливість спілкуватися, тобто комунікативні навички, які постійно вдосконалює. Цей процес і є практичним вираженням активності особистості [2, 1].

Вітчизняні психологи, певний проміжок часу, розглядали комунікативні навички головним чином у контексті діяльнісного підходу, суть якого полягає в тому, що всі психічні властивості людини виявляються тільки в діяльності і зумовлюють придатність індивіда до виконання певних її видів. Вони включають орієнтуючу (соціоперцептивну) та операційну (виконавчу) складові (О.Н. Леонтьєв, В. Рижов, А. Хараш та ін.).

Прихильники психологічного підходу (В. Гаркуша, Е. Голубєва, С. Максименко,) вважають комунікативні навички системою індивідуально-психологічних і фізіологічних ресурсів особистості, що забезпечують оптимальність спілкування між партнерами.

В традиціях соціально-психологічного підходу, комунікативні навички пояснюються як такі, що знаходять вияв на рівні реалізації трьох сторін спілкування (комунікативній, перцептивній, інтерактивній) і передбачають розвинений рівень соціально-психологічної адаптації індивіда, вміння психологічно впливати на оточуючих, переконувати їх і прихиляти до себе. Тобто, це навички до побудови таких міжособистісних відносин, які забезпечують успішність у спілкуванні і психологічну сумісність у різних сферах взаємодії. Вони пов’язані із різними підструктурами особистості і виявляються у навичках суб’єкта вступати у соціальні контакти (А. Батаршев, Г. Васильєв, С. Васюра, В. Кабрін, Д. Корнієнко, Р. Нємов, Л. Орбан-Лембрик, К. Платонов, Є. Руденський, В. Семиченко, та ін.) [1],[5].

Отже, можна зазначити, що в зарубіжній психології комунікативні навички не були самостійним предметом вивчення, але їхня наявність і важливість для життя людини простежується у всіх розглянутих нами напрямках психології. Так, у психоаналізі комунікативні навички значимі для встановлення балансу між бажаннями людини і обмеженнями зовнішнього середовища у виконанні цих бажань. Заслугою представників необіхевіоризму в дослідженні комунікативних навичок є використання об’єктивних методів, наукова ретельність в обробці результатів і визначення можливостей їх розвитку. У гештальтпсихології комунікативні навички розуміються як особливості індивідууму, спрямовані на досягнення оптимальної рівноваги всередині організму й на досягнення балансу у відносинах з іншими людьми та середовищем. Гуманістична психологія розуміє комунікативні навички як один із засобів самоактуалізації особистості, тому що саме вони виступають сполучною ланкою між бажаннями людини виявити активність і оточуючими людьми, у спілкуванні з якими ця активність проявляється.

Не зважаючи на існуючу різницю принципових положень вищезгаданих психологічних напрямів, можна виокремити й деякі загальні особливості досліджуваного феномену, а саме: індивідуальний ступінь вияву, можливість розвитку, значимість для взаємодії з іншими людьми. На основі цих висновків можна припустити, що комунікативні навички в зарубіжній психології розглядаються як основа пристосування людини до життя з іншими людьми. Таким чином, з різних концептуальних позицій комунікативні навички розглядаються, як індивідуально-психлогічні особливості, що розвиваються в процесі взаємодії та спілкування з оточуючими людьми.

Поняття “комунікативні навички” більшістю вітчизняних авторів трактується, як інтегральні властивості особистості, які грунтуються на певних знаннях і проявляються у здатності виконувати ефективну комунікативну діяльність. Комунікативні навички не є сталим утворенням, вони є динамічною системою, яка, за наявності сприятливих індивідуально-особистісних та соціальних передумов, піддається розвитку й моделюванню.

Слід наголосити, що відсутність єдиної точки зору на сутність цього феномену, а також наявність різних концептуальних підходів та інтерпретацій утруднюють його практичне дослідження з формування й розвитку комунікативних навичок у системі навчання й виховання.

Список використаних джерел:

1.                Вітюк Н. Р. Психолого-педагогічні умови формування комунікативних здібностей майбутніх педагогів у сучасній парадигмі освіти // Актуальні проблеми психології. ‑ За ред. С.Д. Максименка, – К.: Ін-т психол. ім. Г.С. Костюка АПН України, 2001. – Т.1. – Ч.2. – С. 28–35.

2.                Гештальтпсихология / Предисл., комментарии Е.И. Гарбера. – М.: АСТ ЛТД, 1998. ‑ 687 с.

3.                Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Ельга, Ніка – Центр, 2004, ‑ 248 с.

4.                Леонтьев А.А. Психология общения. – М.: Смысл, 1997, ‑ 365 с.

5.                Немов Р.С. Психология: Учеб. Для студ. высш. пед учеб. завед. в 3-х кн. – 3-е изд.‑ М.: ВЛАДОС, 1999. – Кн. 2: Психология образования. ‑ 608 с.