Єрошкіна Марина Володимирівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

MiriaMarinAjlana@ukr.net

Науковий керівник –

Є. В. Кучеренко

Самооцінка - неодмінний супутник нашого «Я». Вона проявляється не стільки в тому, що людина думає або говорить про себе, скільки в його відношенні до досягнень інших. За допомогою самооцінки відбувається регуляція поведінки особистості. Самооцінка є складним особистісним утворенням і відноситься до фундаментальних властивостей особистості. У ній відбивається те, що людина дізнається про себе від інших, і його власна активність, спрямована на усвідомлення своїх дій і особистісних якостей. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізнім утворенням у системі його світосприйняття. Але, незважаючи на це (а може бути, саме завдяки цьому), у структурі особистості самооцінці належить особливо важливе місце. Самооцінка пов'язана з однією з центральних потреб людини - потребою в самоствердженні, яке визначається відношенням її дійсних досягнень до того, на що людина претендує, які цілі перед собою ставить - рівнем домагань. У своїй практичній діяльності людина звичайно прагне до досягнення таких результатів, які узгоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Істотні зміни в самооцінці з'являються тоді, коли досягнення зв'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю у нього необхідних здібностей. Отже, функції самооцінки і самоповаги психічного життя особистості полягають у тому, що вони виступають внутрішніми умовами регуляції поведінки і діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси з цілями і засобами діяльності [1].

 Виділяють актуальну (те, що вже досягнуто) і потенційну (те, на що здатний) самооцінку. Потенційну самооцінку часто називають рівнем домагань. Людина може оцінювати себе адекватно і неадекватно (завищувати або занижувати свої успіхи, досягнення). Самооцінка може бути високою і низькою, різнитися за ступенем стійкості, самостійності, критичності. Нестійкість загальної самооцінки може виникати з того, що формуючі її приватні оцінки знаходяться на різних рівнях стійкості й адекватності. Крім того, вони можуть по-різному взаємодіяти між собою: бути погодженими, взаємно доповнювати один одного або суперечливими, конфліктними [2].

 Адекватна  самооцінка особистістю своїх здібностей і можливостей зазвичай забезпечує відповідний рівень домагань, тверезе ставлення до успіхів і невдач, схвалення і несхвалення. Така людина більш енергійна, активна і оптимістична. Звідси висновок: треба прагнути розвивати у себе адекватну самооцінку на основі самопізнання.

Неадекватна самооцінка свідчить про необ'єктивну оцінку людиною самого себе, його думка про себе розходиться з думкою про нього навколишніх. Розрізняють неадекватну завищену самооцінку - переоцінку себе суб'єктом і неадекватну занижену самооцінку - недооцінку себе суб'єктом.

Отже, формування позитивної самооцінки - головна життєва установка для кожного з нас.

До початку XIX століття агресивним вважалася будь-яка активна поведінка, як доброзичлива, так і ворожа. Пізніше, значення цього слова змінилося, стало більш вузьким. Під агресією стали розуміти ворожу поведінку по відношенню до оточуючих людей. В даний час найближчими за змістом словами до терміну «агресія» є наступні: напад, захоплення, перехід кордонів, насильство, прояв ворожості, загроза і реалізація войовничості.

Одна з головних проблем у визначенні агресії в тому, що цей термін має на увазі велику різноманітність дій. Коли люди характеризують когось як агресивного, вони можуть сказати, що він зазвичай ображає інших, чи що він часто недружелюбний, або ж, що він, будучи досить сильним, намагається робити все по-своєму, або може бути, що він твердо відстоює свої переконання, або, можливо, без страху кидається у вир нерозв'язних проблем. Таким чином, при вивченні агресивної поведінки людини ми відразу ж стикаємося з серйозним і суперечливим завданням: як знайти виразне і придатне визначення основного поняття.

Відповідно до одного з визначень, запропонованому Бассом, агресія - це будь-яка поведінка, що містить загрозу або завдає шкоди іншим. Друге визначення, запропоноване декількома відомими дослідниками, містить таке положення: щоб ті чи інші дії були кваліфіковані як агресія, вони повинні включати в себе намір образи. І, нарешті, третя точка зору, висловлена Зільманом, обмежує вживання терміна агресія спробою нанесення іншим тілесних чи фізичних ушкоджень.

В даний час більшістю приймається наступне визначення: Агресія - це будь-яка форма поведінки, націлена на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження.

Це визначення передбачає, що агресію слід розглядати як модель поведінки, а не як емоцію, мотив чи установку. Термін агресія часто асоціюється з негативними емоціями, - такими як злість; з мотивами, - такими як прагнення, образити, або зашкодити; і навіть з негативними установками, - такими як расові або етнічні забобони. Незважаючи на те, що всі ці чинники, безсумнівно, грають важливу роль в поведінці, результатом якого стає заподіяння шкоди, їх наявність не є необхідною умовою для подібних дій. Злість зовсім не є необхідною умовою нападу на інших; агресія розгортається як у стані цілковитої  холоднокровності, так і надзвичайно емоційного збудження. Також зовсім не обов'язково щоб агресори ненавиділи чи навіть не симпатизували тим, на кого спрямовані їхні дії. Багато заподіюють страждання людям, до яких відносяться скоріше позитивно, ніж негативно [3].

У майбутній дослідницькій роботі ми будемо грунтуватися на вікову періодизацію, яка охоплює вікові рамки підліткового віку. Хоча школярі стикаються з одними і тими ж проблемами, дорослішають вони по-різному. Перш за все, діє закон нерівномірності дозрівання та розвитку. Ця нерівномірність є одночасно міжособистісною (підлітки дозрівають і розвиваються в різному темпі, тому хронологічні однолітки можуть фактично знаходитися на різних стадіях свого індивідуального розвитку) та внутрішньоособистісною (гетерохронність фізичного, статевого, розумового, соціального і морального розвитку одного і того ж індивіда). У залежності від індивідуально-типологічних особливостей існують принципово різні типи розвитку. В одних людей підлітковий вік - період «бурі і натиску», що протікає бурхливо і кризово, характеризується серйозними емоційними і поведінковими конфліктами з оточуючими і самим собою. В інших - протікає плавно і поступово, вони включаються в доросле життя порівняно легко, але до певної міри пасивно; такі люди доставляють найменше клопоту вихователям, але в їхньому розвитку механізми пристосування можуть блокувати формування самостійності. Третій тип підлітків характеризується швидкими, стрибкоподібними змінами, які, однак, ефективно контролюються самою особистістю, не викликаючи різких емоційних зривів; рано визначивши свої життєві цілі, такі хлопці і дівчата відрізняються високим рівнем самоконтролю, самодисципліни і потреби в досягненнях, вони активно формують власну особистість , але у них слабше розвинута інтроспекція і емоційне життя [4].

Агресивні підлітки, при всьому розходженні їх особистих характеристик і особливостей поводження, відрізняються деякими загальними рисами. До таких рис відносяться бідність ціннісних орієнтації, їхня примітивність, відсутність захоплень, вузькість і нестійкість інтересів. У цих дітей, як правило, низький рівень інтелектуального розвитку, підвищене навіювання , наслідування, недорозвиненість моральних представлень. Їм належіть емоційна брутальність, озлобленість, як проти однолітків, так і проти навколишніх дорослих. У таких підлітків спостерігається крайня самооцінка (або максимально позитивна, або максимально негативна), підвищена тривожність, страх перед широкими соціальними контактами, егоцентризм, невміння знаходити вихід з важких ситуацій, перевага захисних механізмів над іншими механізмами, що регулюють поведінку. Разом з тим серед агресивних підлітків зустрічаються і діти добре інтелектуально і соціально розвинені. У них агресивність виступає засобом підняття престижу, демонстрації своєї самостійності, дорослості.

У людини існує декілька образів "Я", що змінюють один одного. Знання індивіда про себе в даний момент, у момент самого переживання позначається як " Я-реальне". Крім цього в людини існує знання про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати власним знанням про ідеал, так зване " Я-ідеальне". Співвідношення між "Я - реальним" і "Я - ідеальним" і характеризує адекватність знань людини про себе, що знаходить своє вираження в самооцінці.

Самооцінка як найважливіший компонент цілісної самосвідомості особистості, виступає необхідною умовою гармонійних відношень людини як із самою собою, так і з іншими людьми, з якими вона вступає в спілкування й взаємодію [5].

 Література

1. Столяренко Л.Д. Основи психології. Ростов н / Д., 2006 

2.  Семенова С.Л., Дьяченко О.В. практикум із загальної психології. Єкатеринбург. 2003 

3. Бэрон Р. Річардсон Д. Агресія. - СПб., 1997 

4. Хрестоматія з вікової психології. М., 1998 

5.Липкіна А.І. Самооцінка школяра. –М. : Знание,1976