С кладан Юлія Олександрівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.  

Науковий керівник – канд.психол.наук

Є. В. Кучеренко

З дитинства всі вчились писати, каліграфічно виводити кожну літеру, часом таку незграбну, але таку рідну для нас літеру, оскільки відчуття щастя від самостійного досягнення успіху в дитинстві ні з чим не порівняти. Загалом, крім тих перших щасливих відчуттів, наш почерк демонструє ще й низку особливостей, які визначають характерологічні риси особистості. Кожен штрих письма неодмінно несе на собі відбиток характеру автора.

Вивченням та дослідженням взаємозв’язку психологічних особливостей людини з її почерком займається графологія. Графологи здійснюють оцінку особистості загалом та (чи) характеру зокрема на основі зразка почерку людини [4]. Мета графологічних досліджень – встановити зв'язок між особливостями почерку і рисами характеру людини. Цей зв'язок обумовлений тим, що дрібна моторика руки, яка в комплексі автоматичних рухів формує почерк, підпорядкована несвідомій регуляції і безпосередньо відображає психічні процеси, які відбуваються у несвідомій частині психіки. Таким чином,  характерологічні прояви особистості, можуть бути проаналізовані через почерк [5, с. 394]. Навіть, якщо людина свідомо намагається змінити свій почерк, у її письмі досвідчені графологи можуть віднайти неусвідомлювані нею прояви характеру.

Імпліцитні зернята та перші паростки графології можна віднайти ще в часи античності. До видатних постатей, які частково порушували проблему графологічних особливостей письма належать Арістотель, Конфуцій, Бальдо, Г. В. Лейбніц, І. В. Гете, І. К. Лафатер та інші мислителі. Однак найбільший внесок був зроблений Жаном Іпполітом Мішоном. У 1871 році у своїй книзі «Система графології» він вперше увів поняття «графологія». Автор стояв на позиціях диференційного аналізу компонентів почерку, тобто вивчав наявність певного штриху як певної риси характеру, а його відсутність – як протилежну рису до вихідної. Проте його учень Жюль Креп’є-Жамен відкидав такий підхід і стверджував, що продукти письма слід розглядати комплексно, враховуючі всі його деталі та поєднуючи їх з трактуванням написаного [2, с. 11]. Саме такий варіант став шаблоном сучасного графологічного аналізу.

Дослідження, які були проведені в кінці ХХ століття за кордоном, засвідчили, що аналіз почерку дає змогу частково визначити характерологічні особливості особистості. Досліди, що проводились європейськими вченими, були спрямовані на перевірку графологічних даних крізь призму експериментальної психопатології. Досліджуваних піддавали гіпнотичній сугестії, під час якої людині навіювалось, що вона хитра, замкнена, скупа і т.п., і в той же час диктували інформацію для запису. Результати виявились досить цікавими: почерк щоразу набував нових рис, змін та якостей, абсолютно відмінних від тих, які були властиві досліджуваним у нормальному стані. Коли людині навіювали, що вона Наполеон у почерку з’являлись ознаки рішучості та ініціативності, хоча людина у власному справжньому характері не мала таких якостей. Досить переконливими є результати даного дослідження, але зі зміненою процедурою – досліджуваного сугестивно повертали у різні періоди життя, зокрема коли певні риси характеру проявлялись у період дитинства. Почерк таких сугерентів відразу набував дитячих рис – невпевненості, корявості, виведення літер вимагало значних зусиль [2, с. 12-13]. Названі дослідження, фактично, змусили деяких з науковців зробити висновок, що графологія дійсно має реальну психофізіологічну основу і в домінуючих елементах почерку рукопису виявлено ознаки, раніше встановлені графологами [2, с. 16].

Дмитро Зуєв-Інсаров у своїй книзі «Почерк і особистість» пише про те, що писемність неможливо і нераціонально розглядати як абсолютно автономне і самостійне явище, адже письмо заключає в собі все латентне, що знаходиться в психічному розвитку людства та окремого індивіда зокрема. Рухи, які домінують у суб’єкта під час написання текстів, створюють унікальну сприятливу атмосферу, бо почерк володіє комфорторухомістю своїх частин і тому є вкрай сприятливим до відтворення найтонших відтінків, які проявляються у впливі на рухи руки, зароджені та заплановані у мозку [2, с. 18].

Почерк є проектуванням проявів людського свідомого чи несвідомого у формі певного роду фіксованих рухів, а кожен почерк наділений рядом комплексних ознак, що вирізняють його з-поміж інших. Не буває двох однакових почерків, кожному властива неповторність, унікальність та індивідуальність.

Метод графологічного дослідження включає в себе шкали оцінювання за трьома головними графологічними критеріями: гармонійністю, геометричною стриманістю та графологічністю письма. Названі компоненти письма дають змогу аналізувати ступінь обдарованості, рівень вольового розвитку, працездатності, ступінь особистої ініціативності, складності і різноманітності (чи одноманітності) психічних проявів людини [2, с. 38].

Ступінь гармонійності визначається гармонією у поєднанні складових елементів, що свідчить про рівень талановитості особистості, розвиток розумових здібностей, наявність смаку та ступінь внутрішньої культури суб’єкта.

Ступінь геометричної витриманості включає в себе ступінь вольового розвитку, запасу нервово-психічної енергії, працездатності. Аналізуючи результати даної шкали, можна говорити про обдуманість (чи необдуманість) вольових актів, стійкості чи нестійкості почуттів, ступінь загальної рівноваги психічних проявів.

Ступінь графологічності оцінюється ступенем відхилення від каліграфічного зразка і цим протиставляється каліграфічностям у письмі, адже бездоганний каліграфічний почерк безликий.

Незважаючи на кількість фундаментальних досліджень, результати яких говорять самі за себе, графологічний підхід визнається далеко не всіма науковцями. Хоча і визнано факт залежності почерку людини від стану здоров’я, віку та психоактивних речовин, деякі із сучасних дослідників заперечують зв'язок рис характеру особистості із фрагментами чи шаблонами почерку [4].

Один із критиків, Євген Востріков, зазначає, що графологія постає перед нами наче величний і ефективний засіб, більше того як засіб надійний і такий, що виключає можливість фальсифікації, але перед ним постає проблема істинності такого висловлювання. Є. Востріков не знаходить в працях науковців відповіді на запитання про фактори, що впливають на формування неповторної конфігурації почерку, як співвідносяться особливості письма з провідною репрезентативною системою людини, в яких випадках варто говорити про постійну рису характеру досліджуваного, а в яких про недовготривалу. Вчений висловлює свою позицію так: «Ни один из пишущих сегодня о графологии не утруждает себя этими вопросами и не только для корректной работы с клиентом, но даже и для себя самого. Я уже не говорю об этических стандартах психолога, о таких категориях каквалидность инадежностьпредлагаемой ими методики» [1].

Графологія одностайно не визнана у науковому співтоваристві і нерідко отримує клеймо  «псевдонауки». В ній шукають недоліки, критикують сильні та слабкі сторони, суперечка набирає обертів. А тим часом, доки відбувається «перетягування» ковдри науковості і ненауковості, американські фірми, наприклад, регулярно залучають графологів у сферу працевлаштування [4].

Вплив і вагомість графологічних досліджень описував С. Оттоленгі, який стверджував, що ніхто краще них, тих, хто був присутніми на перших графологічних дослідах, ніхто більше них не переконаний в науковому обґрунтуванні графології, що, безперечно, підтверджено відомим дослідами Ріше та Герикура і наступниками Біне» [6, с. 8].

Сучасні завдання графології ґрунтуються на уявленні, що класифікація особистостей має бути не лише психологічною, але і психосоціальною, а це свідчить про те, що набуває гостроти і актуальності вивчення еволюції почерку однієї і тієї ж людини в процесі її розвитку і застосуванні у буденних формах життя. Особливо корисним буде застосування графології у соціальному вихованні, визначенні схильності (профорієнтації) до певного виду діяльності та діагностування психічних розладів та психологічних проблем [2, с. 31].

Таким чином, розширення та розвиток графологіїї в науковій сфері сприятиме прогресивно-кількістному зростанню методів діагностування особистості, але все це ще залишається питанням часу.

Список використаних джерел

1.                Востриков Евгений. Тривиальная графология[Електроний ресур] / Евгений Востриков. – Режим доступу:
 http://psyfactor.org/lib/grafologia.htm

2.                Зуев-Инсаров Д. М. Почерк и личность. / Д.М. Зуев-Инсаров. – К.: Перлит продакшн, ЛТД. 1992. – 96 с.

3.                Психо-Графология. Наука об определении характера и наклонностей людей по его почерку / И. Ф. Моргенштерн. – М.:Наука", 2006. –376 с.

4.                Психологическая энциклопедия. // Под ред. Р. Корсини, А. Ауэрбаха.  – 2-е изд. – СПб.: 2006. – 1096 с.

5.                Щекин Г. Визуальная психодиагностика  / Щекин Г. –К.: МАУП, 2001. –616 с.

6.                Экспертиза почерка и графическая идентификация. Перевод с итальянского / Оттоленги С. //[Под ред.: Васильченко О.В.; Пер.: Гюлинг С.О]– М.: Изд-во НКВД РСФСР, 1926. – 64 c.