С кладан Андрій Анатолійович

Релігієзнавець, магістр богослів’я

Людина у своїй релігійній поведінці, мисленні і почуттях є предметом психології релігії. Психолог має справу з релігією як з психічним феноменом, а не соціальним, тобто з тими процесами, які відбуваються не в суспільстві, не в соціальному організмі, а в людській душі. Релігія розглядається психологією релігії як переживання індивіда, як чинник, здатний впливати на переживання і через них на дії індивіда або якоїсь групи людей.

Релігійні переживання не зводяться до людських емоцій, це  переживання божественного, сакрального. Релігійні переживання як переживання особливого предмета, божественного, на відміну від усіх інших, мають місце там, де людина зустрічається з божественним. Це теологічний підхід. Релігійні переживання відрізняються від нерелігійних тим, що вони є «насправді» переживанням Бога.

Релігія залишається соціальним, «колективним» феноменом, вона не зводиться до психічного і суб’єктивного: індивідуальний релігійний досвід завжди опосередкований для індивіда – соціально і історично – тією або іншою традицією. Іншими словами, те, що індивідом сприймається і позначається як релігійне, залежить завжди від того поняття релігії, яке виробляється і існує в тому суспільстві, в якому живе індивід і яке він сприймає в процесі становлення, від того образу релігії, який існує в суспільній свідомості. Психіка людини, психологічні функції і здібності розвиваються у взаємодії індивіда з соціальним середовищем, психіка в цьому сенсі є соціальним продуктом.

Сакральне – це багатовимірне і поліморфне, системне і цілісне явище. М. Еліаде підкреслює, що відмітною ознакою сакрального являється те, що свідомістю воно виділяється, як щось інше, «як абсолютно і повністю відмінне, воно не схоже ні на людське, ні на космічне» [4]. Проблема, де знаходиться сфера сакрального вирішується по-різному релігійними і нерелігійними людьми: «Священне і мирське – це два образи буття у світі, дві ситуації існування, що приймається людиною в ході історії. Ці способи буття у світі представляють інтерес не лише для історії і соціології, не лише як об’єкт історичних, соціологічних і етнографічних досліджень. Адже священний і мирський способи існування свідчать про різне положення, яке займає людина в Космосі» [4].

Сакральне з’являється як нумінозне, тобто  божественне. Його відчуття пов’язане з винятковістю релігійного почуття, яке по своєму характеру і інтенсивності відрізняється серед представників різних релігій. Сакральне, будучи нумінозним, сприймається за допомогою почуттів, так само як і естетичний початок виступає передусім як чуттєве. Р. Отто розглядає святе (сакральне) в якості категорії пояснення і оцінки і зв’язує його з налаштованістю душі, яка кожного разу виникає там, де об’єкт передбачається в якості нумінозного [5, с. 7].

Категорія сакрального є комплексною категорією, що об’єднує в собі органічну єдність нумінозного, раціонального і етичного [5, с. 26]. Ця категорія може містити декілька значень. Вона є складною, багатовимірною, яка включає як суто раціональні, так і ірраціональні чуттєві, інтуїтивні елементи. Лише на початку ХХ століття ця категорія виходить за межі релігії як такої і формується спочатку як категорія релігіознавчого знання, потім поступово розвивається в категорію культурологічну, вже не пов’язану суто з релігією.

Сакральне містить в собі етичний і естетичний початки, проте не вичерпується ними. Навпаки, воно є тією основою, на якій відбувається формування і розвиток цих начал в релігійному світогляді. Сакральний початок по відношенню до естетичного, має свою специфіку, яка характеризується ірраціональним, нумінозною якістю. У цьому значенні сакральне ніколи не зводиться ні до естетичного, ні до етичного початку, але проявляє в цих сферах свій раціональний аспект. Наприклад, в художній творчості, в літературі, музиці, сакральне проявляється в символічній формі.

У релігієзнавстві під сакральним розуміється сила, істота або область буття, виступаюча для людини в якості сутнісного ядра життя, що перетворює її поведінку і долю. Разом з цим поняттям в релігієзнавстві використовуються і інші аналогічні терміни – «божественне», «трансцендентне», «гранична реальність», «досконале» і тому подібне [3, с. 65]. Виходячи з релігієзнавчих позицій, «сакральне» виступає в першу чергу як категорія, що виражає у своєму змісті певний релігійний феномен. Проте цей феномен не вичерпується конкретною релігією і, отже, як стійка структура буття може проявлятися як в загальнокультурному плані, так і в специфічних сферах – етиці, естетиці, праві, політиці і так далі.

Сакральне виступає в трьох аспектах: онтологічному, психологічному, аксіологічному. Усе ці три аспекти знаходяться в тісному зв’язку з естетичним процесом. Так, проблема сакрального виступає передусім як найважливіша проблема онтології мистецтва. Сакральне виступає як духовне буття, в якому і полягає справжнє буття художнього твору [1, с. 169].

Категорія сакрального в релігійній естетиці виступає як інтегруючий початок, оскільки світ в античному і християнському релігійно-естетичному уявленні твориться Богом на основах добра, істини і краси. Краса є проявом конструктивного початку. Цей початок в релігійній свідомості являється одночасно і сакральним початком. Досягнення краси здійснюється не лише почуттями, сприйняття яких носить пасивний характер, але і розумом, орієнтованим на абстракцію і розумом, що має інтуїтивне знання, перших принципів. Інтелектуальний момент сприйняття прекрасного домінує над чуттєвим у міру сходження по ієрархічних сходах до сакрального, яке можливо збагнути тільки за допомогою розуму. Підкреслюючи недосконалість органів чуття, християнство розглядало інтелектуальну інтуїцію як єдиний засіб пізнання досконалої краси сакрального. В той же час, на відміну від старогрецьких мислителів, що багато в чому звеличувало саме розум, логіку, християнська естетика відмовляла розуму, орієнтованому на загальне, на абстракцію в пізнанні досконалої краси, оскільки виходила з того, що саме естетичне задоволення виходить безпосередньо від об’єкту, який без абстракції говорить про те, що він прекрасний.

Сакральне, як релігійно-психологічний феномен, спирається на принцип асоціації почуттів, сприяє переживанню відчуття, в якому є присутність таємничості, нез’ясовності явища до кінця, збудженості уяви, фантазії. Ці почуття за принципом зворотного зв’язку живлять собою сакральне. Через це ми можемо говорити про активну дію феномену сакрального на психологічні процеси.

Культова і психологічна функції мистецтва взаємообумовлені один одним і не можуть бути повністю відірвані один від одного без спотворення в розумінні місця і ролі сакрального мистецтва в різні історичні періоди. У психологічному процесі відбувається пульсація сакрального між двома полюсами – між ідеєю Бога і почуттями індивідуума. У цій пульсації відбувається постійний розвиток феномену культури і цьому феномену надається специфічна спрямованість, обумовлена співвідношенням раціонального і ірраціонального начал. Сакральне начало у християнському мистецтві пов’язано, з одного боку, з природними здібностями митця, у першу чергу з його талантом, який сприймається як «іскра Божа». Але, з другого боку, особливими символічними засобами сакрального мистецтва людина намагається зобразити світ божественних форм, які не підлягають чуттєвому сприйняттю і навіть розумінню й можуть бути сприйняті лише завдяки релігійній вірі та творчій інтуїції.

Як відмічає Т. Буркґардт, традиція сакрального образу є по суті теологічна, а її джерела – надприродними [2, с. 51]. Згідно з отцями церкви сакральне мистецтво символізує межу, що відділяє світ плотський від світу духовного. Тому сакральні образи виникають так само як Богоявлення Істини, яке розум не може осягнути безпосередньо.

Згідно з каноном, витвір сакрального мистецтва повинен бути не тільки естетичним об’єктом. Він призначений для проведення тих або інших релігійних обрядів і повинен викликати в людині думки і відчуття, що свідчать про божественну присутність. Отже, сакральне мистецтво безпосередньо пов’язане з молитвою, з відправленням релігійного культу; воно глибоке містично в своїй основі і може бути створено тільки в стані божественної благодаті, що зійшла на художника в процесі його безпосереднього спілкування з Богом. Божественний Дух наче малює в душі художника ідеальний план творіння, який за допомогою кисті, пера або різця утілюється в камені, полотні, дереві, звуці, на папері. Таким чином, створення витвору сакрального мистецтва стає можливим тільки тоді, коли душа художника з’єднується з Божественним Духом, який запліднив її творчою ідеєю.

Список використаних джерел:

1.                Бельтинг Х. Образ и культ. История образа до эпохи искусства / Ханс Бельтинг; [пер. с англ.]. – М. : Прогресс – Традиция, 2002. – 752 с.

2.                Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы / Т. Буркхардт. [Пер.с англ. Н.П.Локман.] - М.: Алетейя, 1999. - 216с.

$13.                Кривцун О.А. Эстетика: Учебник. [Електронний ресурс]  / О.А. Кривцун. - М.: Аспект Пресс, 2000. -434 с. 

4.                Мирча Элиаде Священное и мирское [Електронний ресурс]  / Мирча Элиаде  [Пер. с фр., предисл. и коммент. Н.К.Гарбовского.] — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 144 с. Режим доступу: http://svitk.ru/004_book_book/7b/1758_eliade-svyahennoe_i_mirskoe.php

5.                Пылаев   М.А.   Феноменология   религии   Рудольфа   Отто. / М.А. Пылаев.   –   М.:   Издательство Московского      Культурологического      лицея.      Ученые      записки      Московского Культурологического лицея №1310. Серия: Философия, 2000. – 80с.

6.                Яблоков И.Н. Социология религии. / И.Н. Яблоков. – М.:  Мысль, 1979.  – 182 с.