Корнєєва Тетяна Олександрівна

студентка НПУ імені М. П. Драгоманова, м. Київ

insanepainter(at) gmail.com  

Науковий керівник –

кандидат філософ. наук, О. Я. Муха

       Зацікавленість тілом існувала на протязі всієї історії людства, проте особливу увагу необхідно звернути на період з ХІХ століття до наших днів. У зв’язку з швидкими обертами розвитку науки та техніки, з’явилися нові можливості дослідження тіла. Варто наголосити на доволі частій зміні модних тенденцій та сексуальній революції.

      З відкриттям оголеного тіла на публіці поширилося явище споглядання та насолоди від акту споглядання, що набуло неймовірної популярності та досі не зменшує обертів [6, c. 186-187]. Популярність тілесних практик спричинила необхідність у «зміні форми», що породило ряд жорстких експериментів та спроби домінування над тілесною природою.

       Особливу роль в популярній культурі слід надати жіночій сексуальності. Якщо раніше жінка сприймалася лише як матір, то в ХХ столітті відбувся радикальний переворот, що втілив ідею необов’язкового материнства. Тобто, жінка може сприймати своє тіло як елемент отримання задоволення.

       Сексуальна революція, що почалася ще в 1950х роках мала своєю рушійною силою жінок [4, c.312]. Окрім того, з 1950 років сексуальності надається феномен масовості. У зв’язку з цим існує тенденція до вираження потреб через еталон тілесності та сексуальності[4, c. 310-320]. Мистецтво ідеально втілює ідею тіла-еталона та інтерпретує безліч подій за допомогою тілесної пластики. Це обґрунтовує появу неймовірної кількості хореографічних, а також театральних практик. Проте, найбільш розкриває вказаний феномен перформанс.

        Надання тілу статусу окремого мистецького твору можна активно спостерігати з 1970 років. Один із теоретиків тіла в області арт-практик, Стеліос Аркадіу (Стеларк), вважав, що тіло застаріло та необхідно зробити все для його відродження.  Марина Абрамович – сербська художниця, що також працює в області перформансу, намагається показати граничні можливості людського тіла та його «закінчення». Тобто, фактично тіло стає певним об’єктом для маніпулювання ним самим, а також глядачем. З огляду на феномен споглядання як однієї із складових частин сприйняття тіла, варто зауважити, що відбувається певна тенденція до наділення тіла інструментарієм. Марина Абрамович в своїх перформансах завжди дає змогу глядачеві взаємодіяти з певними предметами, наприклад ножицями, ножем, склом, які можна використати для встановлення діалогу з тілом. Дані предмети не лише допомагають показати на скільки можна знизити поріг чутливості, а й те, як наше тіло взаємодіє з соціумом та безпосередньо з нами. Перформанс слугує саме тим жанром, що допомагає підвести публіку до стану художника, до його тіла.

       Перформанси Стеларка та Марини Абрамович перегукуються в тому, що художники користувалися власним тілом як інструментом присутності в просторі. Художник – той, хто завжди є присутнім, навіть у класичному мистецтві. Тіло – це не лише біологічна складова, а й соціокультурний феномен.

        В центрі уваги на сьогодні є специфічний досвід , що переживається в екстремальних і граничних ситуаціях, якими є народження, смерть, біль і насолода, хвороби, сміх і сльози, крик, радість тощо [2]. Цей досвід активно прослідковується в усіх перформансах Абрамович. Безтілесність – це витвір тілесного. Зазначається, що страждання поєднує в собі як глибинне відчуття дискомфорту і прагнення позбутись болю, так і таємне позасвідоме відчуття насолоди від болю як інваріантної міри зміни себе і свого відношення до болю[2].

        Людина починає відчувати необхідність самовираження власного Я та ототожнює його з тілом. У зв’язку з цим популяризується екстрим.  Спочатку це був боді-арт, пірсинг і татуювання, а згодом поширилися практики, схильні до актів прилюдного мазохізму. Необхідно зазначити, що це все є відбитком пошуків парадигми нової тілесності. Цим доволі активно користується масова культура, відтворюючи елементи, зорієнтовані на споживальницький лад. В популярній культурі відбувається створення штучного тіла завдяки технічним засобам (біомеханіка) або завдяки актам мазохізму, наприклад публічне підвішування Стеларка на гачках, його переміщення в підвішеному стані від одного чотирьохповерхового будинку до іншого, акція «Морське підвішування», 1981 [3]. В даний ряд цілком доречно помістити перформанс «Ритм 0» 1974 Марини Абрамович, в якому люди могли різати, проколювати, бити тіло художника.

       Тобто, можна зробити висновок, що страждання – певний вид духовної практики, що відтворює в собі існування тіла як такого. Популярність мазохістських практик пов’язана з підсвідомою потребою людини пережити біль та очиститися від нього. Окрім того, взявши до уваги досвід Абрамович, досліди над тілом є певним соціологічним виміром того, як далеко може зайти людина, коли має неконтрольовану владу над чужим тілом, що виступає відображенням власного тіла, прагнучого до насолоди від болю.       

       Марина Абрамович зробила своє тіло безпосереднім арт-об’єктом. В перформансі «Художник присутній» вона поступово відкинула останню перешкоду до контакту з аудиторією, а саме стіл, що розміщувався між перформером та глядачем. Акт прибирання останньої «стіни» між глядачем та митцем символізує відкрите тіло. Фактично тіло є незахищеним та доволі вразливим.

       Абрамович демонструє феномен перебування в тілі, відокремлюючи його на перше місце. Глядач намагається контролювати та маніпулювати перформером. Тобто, відбувається подвійний контроль над тілом. З одного боку, перформер свідомо контролює себе, змушує своє тіло підкорюватися свідомості, а з іншого боку маніпулює глядач, розчиняючи тіло в просторі. Виходячи с перформативного досвіду Абрамович, можна сказати, що повністю підкорити власне тіло свідомості неможливо, адже існують певні пороги болю, які людина не витримує в свідомому стані. Крім того, можна виокремити ідею того, що тіло та свідомість існують невід’ємно одне від одного, адже вийти за межі свідомості можна лише завдяки тілу, а контролювати тіло можна лише за умови перебування у свідомому стані.

        Художній досвід Марини Абрамович можна сприймати як явище популярної культури. Популярна культура включає в себе практики, що йдуть знизу догори, тобто такі практики, які не нав’язуються аудиторії. Якщо повернутися до ретроспективи митця, можна побачити те, що доволі довгий проміжок часу Абрамович взагалі не сприймалася як художник. На сьогоднішній день її перформанси знаходять відгук в широких масах людей, просте їх не можна вважати регламентованими кимось, окрім художника. 

       Тіло можна сприймати не лише як річ-у-собі, але й надаючи йому безліч інших конотацій. Жан Бодрійяр зазначав, що тіло – це кладовище знаків [1]. Тобто, тіло може слугувати певною сукупністю знаків та знакових систем, які можуть самостійно чи не самостійно циркулювати. В перформативних практиках тіло – це не лише частина художника, тіло – це діалог митця з глядачем.

       Завдяки тому, що виокремлюються різні види тіла, як наприклад, тіло-м'ясо, тіло оголене, тіло жахливе, тіло еротичне, дане поняття втратило свій внутрішній стрижень, свою життєвість та стало об’єктивним [5, с. 117-125]. Ця об’єктивність проявляється в певній порожнечі, адже тіло не існує до тих пір, поки суб’єкт не вступить в дискурс з так званим Іншим. Тобто, перформанс – це дискурс художника з аудиторією, що відтворює специфіку сучасної тілесності.  Згідно до Жака Лакана, тіло  схоже на сприйняття дитиною себе в дзеркалі. Власне тіло усвідомлюється через понятті «тут» і «там», тобто обов’язковою є присутність цих двох понять в цілісності. Перформанс Абрамович «Художник присутній» - яскравий приклад моделі сприйняття себе через призму взаємозв’язку з Іншим, яким є аудиторія.

       Отже, тіло має безліч іпостасей, що виявляються в мистецтві, публіці та інших соціокультурних феноменах, де воно є порожнім знаком, що може мати безліч інтерпретацій та розумінь. Специфікою тіла в популярній культурі є по-перше надання йому еротичного контексту, по-друге, намагання змусити тіло страждати та відчувати біль, по-третє – намагання різоморфного розщеплення різних тіл від спільної матриці, якою особистісне Я – тіло, що сприймається у діалозі з Іншим.

Список використаної літератури:

$11.     Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодрийяр. —  М.: Добросвет , 2000. — 337 с.

$12.     Газнюк Л.М. Соматично-екзистенциальне самовідчуття людини в повсякденному бутті. // Людина: дух, душа, тіло. Матеріали IVМіжнародної науково-теоретичної конференції – Наукове видання.– Суми: Сбор, 2000.– с. 31-33.

$13.     Дери М. Скорость убегания: киберкультура на рубеже веков / Марк Дери. —   М.: У-Фактория, 2008

$14.     Мюшамбле Р. Оргазм і Захід / Робер Мюшамбле. — К.: Темпора, 2011. — 444 с.

$15.     Подорога В. Н. Феноменология тела / В. Н. Подорога. —   М.: AdMarginem , 1995. —  339с.

$16.     Сторі Д. Теорія культури та масова культура / Джон Сторі ; [пер. з англ. С. Савченко]. — К.: «Акта», 2005. — с. 183-236

$17.     Юран А. О природе женского // Лаканалия . 2011 № 6. С. 53-59