розвиток самооцінки особистості в ранньому юнацькому віці

Пастушенко Катерина Сергіївна

Студентка НПУ імені М. П. Драгоманова

Науковий керівник:

канд.психол.наук  Є. В. Кучеренко

Самооцінка є складним особистісним утворенням і належить до фундаментальних властивостей особистості. У ній відбивається те, що людина дізнається про себе від інших, а також її власна активність, спрямована на усвідомлення власних дій і особистісних якостей. Ставлення людини до самої себе є найбільш пізнім утворенням у системі її світосприйняття. Але, незважаючи на це (а можливо саме завдяки цьому), у структурі особистості самооцінці належить особливо важливе місце.

Самооцінка пов'язана з однією із центральних потреб людини –  потребою в самоствердженні, що визначається співвідношенням між дійсними досягненнями та тим, на що особистість претендує, яку мету перед собою ставить (рівень домагань). У своїй практичній діяльності людина зазвичай прагне досягти таких результатів, які узгоджуються з її самооцінкою, сприяють її зміцненню, нормалізації. Істотні зміни в самооцінці з'являються тоді, коли досягнення пов'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю в неї необхідних здібностей [1]

Отже, функції самооцінки особистості полягають у тому, що вони виступають внутрішніми умовами регуляції поведінки й діяльності людини. Завдяки включенню самооцінки в структуру мотивації діяльності, особистість постійно співвідносить свої можливості, психічні ресурси із цілями й засобами діяльності.

Самооцінка – це оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, здібностей, якостей та свого місця серед інших людей. Відомо, що самооцінка особистості не завжди є результатом чітко усвідомленої проекції реального „Я" та „Я" ідеального. Ось чому можна виділити такі різновиди самооцінки: завищену, нормальну (адекватну) та занижену.

Завищена самооцінка – це переоцінка особистістю самої себе, що частіше за все призводить до егоцентризму, надмірності, агресивності, підозрілості, втрати контакту з оточуючими (друзями, близькими, рідними, співробітниками тощо).

Занижена самооцінка характеризується невпевненістю в собі, у своїх можливостях, байдужістю, підвищеним рівнем тривожності, відмовою від ініціативи, що призводить до недооцінки особистістю самої себе та до формування комплексу неповноцінності.

Як завищена, так і занижена самооцінка можуть бути результатом внутрішнього конфлікту особистості, який виявляється у внутрішніх (орієнтованих на самого себе) та зовнішніх (орієнтованих на оточення) формах

Адекватна, або нормальна самооцінка свідчить про оптимальне співвідношення можливостей та здібностей людини і адекватного усвідомлення зовнішньої дійсності [2].

Самооцінка не є чимось сталим серед властивостей особистості, оскільки її формування постійно відбувається в процесі діяльності й міжособистісної взаємодії. Соціальне оточення значною мірою впливає на розвиток самооцінки особистості. Тому формування адекватної самооцінки безпосередньо  залежить від справедливої оцінки всіх значущих людей. Адекватне оцінювання себе в ситуації взаємодії з іншими є одним з основних показників соціально-психологічної адаптації. Якщо самооцінка деформована, то вона виступає достатньою умовою для соціальної дезадаптації.

Розвиток самооцінки відбувається шляхом поступового занурення (інтеріоризації) зовнішніх оцінок, що виражають сімейні вимоги та вимоги дитини до самої себе, на внутрішній план її самосвідомості. У міру формування й зміцнення самооцінки зростає здатність особистості до ствердження й відстоювання своєї життєвої позиції. Процес, у результаті якого людина звикає діяти в певному соціальному середовищі відповідно до норм даного суспільства, називається моральним розвитком і має прямий вплив на розвиток самооцінки. Але найбільш сензитивними етапами у розвитку самооцінки особистості та її соціалізації є підлітковий і юнацький вік.

Юнацький вік – це період входження в об'єктивний та нормативний дух свого історичного часу в його національній формі (О. Толстих). Знаходження своєї ідентичності для юнака стає афективним центром життєвої ситуації розвитку (Л. Божович). Саме тому до близького дорослого юнаки та юнки ставляться як до ідеалу. Ті якості, які юнак високо оцінює, є для нього еталоном у різних сферах людських стосунків: виконання моральних норм, ставлення до праці, до самого себе тощо. До цих якостей він приміряє своє ідеальне «Я» – образ того, ким він бажає стати в дорослому житті.

Змінює юнак і свій характер і спілкування з ровесниками. В період юнацтва зменшується кількість друзів за рахунок зміни якості дружби, оскільки вона набуває інтимно-особистісного значення. Зростає значення індивідуальних емоційних контактів та прихильності. Посилюється потреба у взаємному розумінні з боку ровесників, спілкування з якими залишається сповідальним. З кращим другом або подругою обговорюються найбільш гострі переживання, які пов'язані з різними життєвими подіями. Дружні стосунки вимагають взаємопорозуміння, внутрішньої близькості, відвертості. Вони базуються на ставленні до іншого як до самого себе й підтримують самоповагу та самосприйнятгя. Напруга у взаєминах виникає лише тоді, якщо товариськість стає егоцентричною, коли не виявляється інтерес до почуттів та думок друга.

Дружба повинна бути заснована на свободі і на взаємних почуттях та дотриманні моральних законів. Дружба – це процес здійснення соціальної рівності ("Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти"). Дружба має моральну природу: головне – це чесність та вимогливість, розум та здатність оцінювати своє "Я" в його власній сутності. Ставлення до ровесників диференціюється, критерії їхніх оцінок набувають множинності: одного високо оцінюють за знання і обирають його для спільних занять, іншого – за успіхи в спорті: з ним відвідують спортивну секцію. Але існує тенденція формувати ставлення до ровесника як до друга за декількома найважливішими для юнака критеріями, наприклад, за успіхами в навчанні та за моральними цінностями. У цьому віці продовжується розвиток теоретичного мислення, розвивається здатність до зв'язного логічного міркування, до високого рівня узагальнення та систематизації знань; підвищується самостійність, гнучкість та продуктивність мислення, його рефлексивність [3].

Об’єктом емпіричного дослідження рівня самооцінки особистості в ранньому юнацькому віці було обрано учнів 10-11 класів (n = 40). У дослідженні було застосовано валідний опитувальник [4].

Таблиця 1

Розвиток самооцінки старшокласників (n = 40)

Проаналізувавши отримані дані (табл.1) виявилось, що із 40 опитаних нами учнів у 8 спостерігалась завищена самооцінка (20,0%). З деякими досліджуваними, які мали завищену самооцінку, було важко спілкуватись. Цікавим є той факт, що жоден з опитаних учнів не мав заниженої самооцінки, що свідчить про перевагу або адекватної, або завищеної самооцінки серед юнаків та юнок. Тобто

Узагальнюючи, можна зазначити, що самооцінка завищена саме в учнів 10-го класу. Це зумовлено тим, що такі учні нещодавно пережил кризу підліткового віку. Більшість з них змогли подолати цей перехідний час та ставляться більш по-дорослому до життя та завдань, які перед ними постають у професійному самовизначенні. В учнів 11-го класу рівень самооцінки залежить уже від іншого рівня соціальних потреб. Наприклад, нами було виявлено, що в тих учнів, чиї батьки мають високий соціальний статус, самооцінка буде вище, ніж у тих, які не вважають свою сім’ю заможною.

Список використаних джерел:

1. Захарова А. В. Психология формирования самооценки / А. В. Захарова. –  Минск, 1993. – 100 с.
2. Павелків. Р. В. Загальна психологія : [підруч. для студ. вищ.навч. закл.] / Р. В. Павелків. – Вид. 3-тє,  допов. – К.: Кондор, 2009. – 576 с.
3. Павелків. Р. В. Вікова психологія : [навч.  посіб.] / Р. В. Павелків. – К. : Кондор, 2010. – 470 с.
4. Клайн П. Справочное руководство по конструированию тестов / Пол Клайн. – Киев : ПАН Лтд., 1994. – 288 с.