Проблема осмислення трансцедентального в історії філософії від середньовічної схоластики до постмодерну

Мілованов Артем Олексійович,

студент НПУ імені М.П. Драгоманова

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Науковий керівник – к. філос. наук, доцент В.Л. Хромець

Поняття надприродного, потойбічного у філософії має досить своєрідну специфіку, що значною мірою відрізняє філософське розуміння від теологічного та езотеричного. Незважаючи на розмаїття філософських поглядів на проблему надприродного від схоластики до постмодерну існує дещо принципово спільне між ними. Це пов’язано насамперед із усталеним розумінням природи як натури, тобто вродженого, створеного, притаманного світові. В свою чергу, надприродне розуміється не як вище, божественне, містичне, нумінозне, а як перш за все трансцендентальне. Саме ця сторона надприродного більшою мірою цікавила дослідників-філософів. Питання про позамежну реальність зводяться до питань про трансцендентне, тобто про те, що своїм існуванням уможливлює існування сущого, світу речей. Поняття трансценденталій широко розроблялося представниками середньовічної європейської схоластики, які розуміли під ними найзагальніші характеристики будь-якого сущого, що виходять за межі десяти арістотелівських категорій як вищих родів буття. До поняття сущого як початку деякі поняття додаються не як субстанції, а як універсальні модуси, що супроводжують будь-яке суще. Ці модуси можна розглядати як супроводжуючі будь-яке суще саме по собі та як супроводжуючі одне суще в його відношенні до іншого. Фома створює список трансценденталій, починаючи його з поняття речі, яку він розуміє як якесь суще без його зіставлення з іншим, переходячи до єдиного як основи неподільності, через щось як відокремленість одного сущого від іншого, благо як збіг сущого з бажанням та істини як збігу сущого з інтелектом. Всі трансценденталії виходять за межі категорій і є пов’язаними з сущим характеристиками. Первинні буттєві характеристики речей виділяються Фомою таким чином, щоб речі, що володіють ними, виявилися співвіднесеними одне з одним або в якості співіснуючих, або в якості виникаючих одна з іншої в результаті деякої зміни. Поняття трансцендентального має на увазі тотожність, неподільність буття з єдністю, істиною і благом, аж до їх взаємоперетворення. Буття єдине, адже воно неподільне, внутрішньо несуперечливе, навіть якщо утворене з частин. Більш того, єдність залежить від ступеню буття, в тому сенсі, що чим вище рівень буття, тим більше єдності. Істинність сущого залежить від ступеню буття. Повнота буття Бога – це повнота його істини. Все інше вірно в міру участі в божественному. Суще, будучи покликаним до буття, різниться за способом відповідності. «Усе, що існує, є благом, тому що все суще – це суще»[5, с. 374]. Якщо суще милостиве до нас, і будь-яке суще по-своєму прагне до досконалості, тож благе – це об'єкт волі, бажання досконалості. Суще благословенне, бо створене люблячим Богом, його воля до любові вічна, але є похідною у людини.

Подальший розвиток схоластичної теорії трансценденталій призвів до того, що майже всі філософські поняття були зведені до трансцендентального і, таким чином, ця проблема втратила свою актуальність та пояснювальну силу.

Наступний спалах цікавості до проблеми трансцендентального можна спостерігати у німецькій класичній філософії, зокрема у Канта. Кант називає трансцендентальним будь-яке пізнання, що займається не скільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинно бути апріорно можливим. При цьому Кант надавав цим термінам чисто гносеологічне значення. Тож «трансцендентальне – це все те, що належить до апріорних, тобто позадосвідних умов можливості пізнання, його формальним передумовам, які організовують досвід» [2, с.127]. Звідси постають назви розділів дослідження – трансцендентальна естетика як дослідження апріорних форм чуттєвості та трансцендентальна аналітика як виклад чистих розумових знань і принципів, без яких не можна мислити предмети.

Філософські системи мають в якості основної мети осмислення об’єктів буття, тому філософія досліджує, насамперед, трансцендентальні підстави освоюваного людиною світу, а за межами категоріального аналізу постулюється трансцендентна сфера. Саме в рамках трансцендентального проекту була найбільш вагомо поставлена ​​задача надання філософії нового характеру й наближення способів її здійснення до строгості наукового пізнання. Як зазначає російський дослідник-кантознавець А. Круглов, природа схоластичного трансценденталізму така, що вона не терпить критичного духу, а просто виконує догмати як природну умову свого існування: «Зрушити трансценденталізм з мертвої точки догматичного абсолютизму означало зруйнувати його онтологію божественного. На її місце вступала онтологія людського, онтологія пізнавального відношення людини до світу, в кінцевому рахунку, онтологія культури, яка переводила трансценденталізм з площини абсолютного в площину відносного, того, що перебуває в структурах цього світу» [3, с.131]. 

 Канту трансценденталізм допоміг чіткіше окреслити суть своєї філософії, показати, що вона націлена не на самі предмети, а на щось, що виходить, переступає за межі досвіду, позначаючи тим самим перехід нового в систему знань і конструювання нашою пізнавальною здатністю умов можливості досвіду. Іншою метою, що її переслідував Кант, було протиставити трансцендентальне як іманентне трансцендентному, тобто такому знанню, яке переступає за межі людського розуму і є в цьому сенсі недоступним теоретичному пізнанню, стаючи винятково предметом віри, тобто тим, що виходить за межі можливого досвіду, наприклад, Бог або безсмертя душі.

Російський дослідник Тетюєв вбачає у критичній філософії Канта «радикальну спробу систематичного побудови трансцендентального ідеалізму, основним завданням якого залишається глибока відданість філософської традиції» [4, с. 34]. Сенс трансцендентального методу розкривається в трансцендентальній естетиці, в ідеї апріорної ідеальності простору і часу. Сенс трансцендентальної естетики, в свою чергу, полягає в актах чуттєвого сприйняття, чуттєвого споглядання. Трансцендентальна естетика є тою апріорною підставою трансцендентальної логіки, що є загальною й необхідною областю значення формальної ідеалізації даностей, є синтезом чуттєвого споглядання і інтуїтивного розуміння предмета. Це – апріорна область можливого досвіду й джерело інтуїтивно-споглядальних формоутворень.

У феноменології Гуссерля трансцендентальне набуває іншої типологізації та стає протилежним всьому емпіричному. Метою феноменологічної редукції проголошується «вихід на рівень трансцендентальної свідомості, тобто свідомості, очищеної від усіх елементів плинного досвіду» [1, с. 58]. 

Відповідно, трансцендентальний суб’єкт у феноменології перетворюється на автономне джерело всіх своїх переживань. Трансцендентальна феноменологія розуміється як некласичний напрямок трансцендентально-критичної філософії. Цей різновид трансцендентального аналізу сам Гуссерль оцінює як неокартезіанство, маючи на увазі зроблений Декартом поворот від наївного об'єктивізму до трансцендентального суб'єктивізму в справі обгрунтування дескриптивного знання. Водночас, трансцендентальна феноменологія не може розглядатися як неокантіанство тому, що трансцендентальний суб'єктивізм має відмінне трактування від кантівської схеми, а саме уявлення, що на його основі будується чисто описове знання, яке неможливо структурувати ніякими формами розуму або категоріями. Трансцендентально-феноменологічна редукція постає саме тим методом, що допомагає рухатися саме до чистої свідомості, до чистої суб'єктивності через утримання від всіх природничо-наукових, історичних розумінь людської свідомості. І тільки коли обидві редукції будуть послідовно здійснені, можливим стає феноменологічний аналіз.  Отже, феноменологічна редукція є сукупністю попередніх методологічних процедур, за допомогою яких дослідник просувається до чистої свідомості, розчищає і формує поле дослідження. Трансцендентальність характеризується Гуссерлем як проблематичний поворот до першоджерела усілякого пізнання, як саморозмірковування, що пізнає само себе, де всі наукові схеми отримують остаточне осмислення. Гуссерль критикує в цьому зв'язку Канта, який не угледів радикальної протилежності між об'єктивізмом і трансценденталізмом. «У граничному значенні феноменологічне поняття трансцендентальності можна було б визначити як радикальне самозаглиблення й тлумачення редукуючої себе суб'єктивності, яка в долає власні межі» [1, с. 231]. Суб’єктивізм може бути подоланий тільки за допомогою універсального і послідовного трансцендентального суб'єктивізму.

Своєрідну концепцію вибудовує відомий французький філософ-постструктураліст Ж. Дельоз, називаючи її «трансцендентальним емпіризмом». Це означає, що, з одного боку, традиційний емпіризм зберігає для нього актуальне значення. З іншого боку, він намагається доповнити емпіризм кантівським трансценденталізмом. Трансценденталізм Канта Дельоз розуміє в тому сенсі, що принцип суб'єктивності повинен стати вихідним для філософії. Однак він трактує його інакше ніж Декарт і Кант: корениться суб'єктивність не в мисленні, а в багатошаровому досвіді. Кантівське поняття можливого, чистого досвіду Дельоз ніби відсуває на задній план, а на передній план ставить поняття дійсного, реально наявного і фактичного досвіду. Історія філософії та філософія культури були для Дельоза головними сферами інтересу. Як історик філософії, він не прагнув до історичної достовірності зображення того чи іншого вчення. Таку він взагалі вважав недосяжною. Його цікавили скоріше не проблеми адекватної реконструкції історії думки, а формулювання тих питань, які ніби вичитуються в текстах і на які автори текстів прагнуть відповісти. При цьому, згідно з Дельозом, акцент історії філософії повинен бути зроблений на прочитанні вчень минулого в якості неповторних і закритих понятійних цілосностей.

В історії філософії можна спостерігати доволі відмінні концепції надприродного та трансцендентального. Ці проблеми хвилювали мислителів різних епох від золотої доби середньовічної схоластики через німецьку класичну та феноменологічну традиції до постмодерну. Перестановка акцентів з трансцендентального як виявляючого божественну милість чи недостатність категоріальних визначень на позасвідомі структури уявлення, сприйняття, свідомості чи культури відображає рух філософської думки, що намагається з’ясувати загадкову його природу.

Перелік використаних джерел:

1. .Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. Т. 1. – М.: ДИК, 1999. – 452 с.
2. .Кант И. – М.: Дом книги, 2007. – 506 с.
3. Круглов А. Н. Понятие трансцендентального у И. Канта: предыстория вопроса и проблемы интерпретации // Вопросы философии, 1999, № 11.– с. 128-142
4. .Тетюев Л. И. Трансцентальный метод Э. Гуссерля: интенции Канта.– Саратов: Изд-во Саратов. Гос. Ун-та, 2000. – 359 с.
5. .Фома Аквинский. Сумма теологии. Том 2: [Часть 1. Вопросы 65—119]. – М.: Издатель Савин С. А., 2007. – 654 с