СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЛІКАЦІЇ ІДЕЇ ЛЮБОВІ

Туренко В.Е.,

аспірант кафедри філософії НПУ імені М.П. Драгоманова

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор кафедри філософії НПУ імені М.П. Драгоманова Мозгова Н.Г.

«Аmo ergo sum»

Е. Муньє

Загальновідомо, що центральний об’єкт філософії – є людина, а однією з головних та стрижневих антропологічних проблем – є любов.  Дослідники говорять, що дискурс стосовно феномену любові з’явився значно пізніше своїх «сестер» – заздрості, зла, милосердя, добра і т.д.

Важливою вимогою для адекватної герменевтики ідеї любові є предметизація любові, виявлення та усунення міфів і забобонів про кохання, виявлення відмінностей любові від безлічі феноменів які знаходяться «поруч», «близько» до любові, таких як закоханість, залежність, пристрасть, потяг, а також фізичне або/та психологічне завоювання.

Предметизація любові як один з методів філософсько-антропологічного аналізу любові, досить важкий. Любов намагається максимально вислизнути від об’єктивації і раціоналізації, оскільки вона у власному і найбільш живому сенсі слова пов’язана з пристрастю (незалежно від об’єкта її інтенції), а відповідно – з суб’єктивністю, невизначеністю, мінливістю.   

В рамках філософсько-антропологічної інтерпретації ідея любові тлумачиться як феномен людського існування  найважливіший екзистенціал життя людини, єдиний, що володіє єдністю тілесно-душевного і душевно-духовного принципів і включає в себе тенденцію до вдосконалення і виходженню за межі себе як тілесного єдності, акт волі до розширення кордонів власного Я з цілі духовного розвитку Іншого і саморозвитку, життєствердження, подолання самотності, а також установку на єднання і доброзичливість.

Атрибутивною характеристикою філософсько-антропологічної експлікації феномену любові є його багатоманітність; багатоаспектний розгляд феномена любові робить неоціненний внесок у формування загального філософсько-антропологічного образу любові, в якому висловлюється неповторність предмета любові і принцип його відмінності в світі культури. Багатоплановість і складність феномена любові робить неспроможною будь-яку спробу адекватної і вичерпної експлікації в будь-яких напрямках класичної філософії та філософської антропології.

Це відбувається через те, що у любові людина не просто відображає буття, але й навіть здатна породжувати його в індивідуально-особистісних формах, творячи на межі дійсного і можливого, в «просвіті буття», інтимно-емоційно висловлюючи його вищі смисли і цінності. Екзистенціал любові передбачає зв'язок з іншими екзістенціалами. Серед так званих «негативних» (самотність, смерть, страх) і «позитивних» (віра, надія, любов) феноменів кохання є головним і завершальним у людському бутті, що володіє всією повнотою конкретності. Саме любов є істинна відповідь на проблему людського існування, критерій справжності людського буття .

Саме любов є онтологічною, гносеологічною, аксіологічною та праксеологічною підставою самосвідомості і самореалізації людини; вона виступає структуроутворюючим принципом самоорганізації екзистенції як єдності сутності та існування. Екзистенціал любові у взаємозв'язку з іншими екзістенціалами є світоглядною опорою індивіда, центром духовного освоєння ним навколишнього світу, орієнтиром, таким,що надає сенс усьому в житті тієї чи іншої особистості.

Любов як складний і неоднозначний антропологічний феномен, не повинен розглядатися лише в рамках дихотомій «любов-ненависть», «любов-печаль» і т.п., що було б редукціонізмом і призвело б до втрати повноти адекватної філософсько-антропологічної експлікації феномену любові. Визнання поліваріантності, амбівалентності, оборотності, іманентності і невизначеності феномена любові є природним методологічним, гносеологічним і онтологічним умовою його експлікації.

Це можна пояснити тим, що екзистенціал любові передбачає зв'язок з іншими екзистенціалами. Вони взаємопов'язані і переходять в один в одного, виявляючи особливу, відмінну від раціонально-понятійного дискурсивного способу пізнання, екзистенціальну діалектику. Екзистенціали перетворять зовнішнє, довільне у внутрішнє, органічне, а також вони є передумовою пізнання особистістю справжності буття. Тим самим екзистенціали служать умовою адекватності людини самій собі, передумовою самопізнання, самовизначення, самопроектування та самореалізації індивіда.

Варто також сказати, що філософсько-антропологічне тлумачення любові пов'язане з неоднорідністю теоретичних основ любові. Любов слід відрізняти від закоханості, залежності, фізичного або психологічного завоювання. Наявність у психіці людини потреби або усвідомлення ним бажання любові ще не означає здатності любити. Любити здатна не кожна людина.

Відповідно, що вивчаючи цей феномен, не слід ігнорувати особистісний аспект любові, вважаючи, що тим самим ми зосереджуємося на чисто суб'єктивному, ізолюючи себе від світу об'єктивних реалій. Слід пам'ятати, що в даному випадку особистісне буття незрівнянно вище будь-якого імперсонального буття, і, якщо людина віддає належне особливим властивостям особистісного буття, то вона набагато глибше проникає в буття як таке. Тільки коли ми пізнали сутність любові там, де вона в буквальному сенсі дана нам, ми можемо розглядати інші аналогічні феномени.

Підсумовуючи, можна сказати, що любов як феномен філософсько-антропологічного дискурсу є одним з головних для нього. Любов складний феномен для тлумачення через свою поліваріантність, багатоаспектність, а тому дослідження її вимагає ще більш детального та наскільки це можливо об’єктивного аналізу.