ЕСТЕТИКА ЯК НЕАКТУАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА: РИТОРИКА КРИЗИ

Муха Ольга Ярославівна,
Доцент кафедри культурології ІФОН НПУ імені М.П. Драгоманова
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Уже кілька десятиліть естетика перебуває у парадоксальній ситуації: з одного боку не змовкає голос дослідників, переконаних у кризі або навіть смерті дисципліни, що ставить під сумнів її майбутнє чи навіть актуальне існування. З іншого боку, зважаючи на визнану в культурології тенденцію естетизації навколишнього світу та все більше розширення меж, охоплюваних естетичним оцінюванням (від масового мистецтва до низки сфер бізнесу та маркетингу), суспільна запотребовуваність у естетичному знанні зростає. Звісно, йдеться не про екзальтовану і пафосну класичну естетику, але про реальну практику: "конкретний інструментарій розуміння та оцінювання, певну технічну мову характеристики особливого аспекту буття" [3, с. 112-113].
Відтак, усі пропозиції «противників» естетичної дисципліни на кшталт антиестетики польського філософа С. Моравського, параестетики англійського дослідника постмодерністичної традиції Д. Керолла чи філософської критики мистецтва американського послідовника ідеї мистецтва після смерті мистецтва А. Данто, виявляються продовженням і розвитком самої сутності естетичної науки. Сюди ж можна віднести вникливу історію мистецтва О. Веркмейстера та ряд інших альтернативних пропозицій. Можна сказати, що криза стала знаком переродження механізму сучасної естетичної дисципліни. Специфіка переходу від класики до нонкласики в художній практиці вже інтуїтивно опанована практиками-творцями, однак в теоретичному плані осмислення бракує. А ті, хто цим теоретичним осмисленням безпосередньо займаються, намагаються максимально дистанціюватися від "класичного", а радше стереотипного розуміння естетики, яке свого часу звузили до філософії краси чи теорії прекрасного. Усі, хто має стосунок до естетичної науки, стверджують повернення до ідеї А.Г. Баумгартена щодо розуміння естетики як науки про становлення і розвиток людської чуттєвості [1, с. 5], а це задає значно ширшу палітру досліджень. Вихід за межі "традиційної естетики" по суті є поверненням до первісної мисленєвої перспективи, закладеної в естетику її творцями.
Тобто, стверджувати смерть естетики, зважаючи на напрацювання Ж.-Ф. Ліотара („поганська естетика"), Ж. Дельоза („аварійна естетика"), Ж.-Л. Нансі (ейдестетика), Ф. Лаку-Лабарта (симбіоз між Ідеєю та Мистецтвом, філософією та літературою), П. Айзермана (абстрактні архітектурні вправи) та низки інших оригінальних ідей, сформованих за останні десятиліття, більше, ніж передчасно. Швидше варто говорити про переакцентування проблематики чи зміщення естетичного ядра та периферії.
Діючи у конструктивному ключі, слід використовувати аргументи тих, хто стверджує занепад "незавершеного проекту" для визначення векторів перспективного розвитку наукової дисципліни. Розглянемо кілька таких аргументів "проти" та оцінимо потенціальні напрямні очікуваного прогресу.
По-перше, загальна криза мистецтва, тобто, нівеляція самого об'єкта досліджень естетичної дисципліни. На це зауваження є щонайменш два контраргументи: 1) завдання естетики не зводиться лишень до осмислення мистецтва, її палітра значно ширша, оскільки охоплює усі параметри людської чуттєвості; 2) сама криза сучасного мистецтва – теза доволі дискусійна. Нонкласичне мистецтво послуговується неприйнятними для класичного розуміння творчості прийомами на кшталт пастишу, бриколажу, реконструкції і привласнення, вдається до технологічних трюків. Однак, і збагачується новими формами та видами, підвищує свою сугестивну силу, вдається до синтезії і проникає у всі сфери людського буття. Швидше можна стверджувати, що мистецтво та естетична дійсність зробили гігантський крок, за яким теоретична естетика дещо не встигає. Але, навіть якщо припустити дійсність такого факту, отримуємо наступне дискусійне положення.
По-друге, занепад мистецтва провокує занепад естетичної рефлексії. Однак зниження суспільного значення мистецтва не обов'язково зумовлює занепад його теоретичного осмислення, а навіть навпаки – може спричинити потребу такого осмислення, що стверджують, зокрема, Т. Адорно та Г. Дзямські. Сучасна теоретична практика демонструє нам це переосмислення постмодерністського змістовного наповнення класичних категорій. Прикладом може слугувати нове інтерпретаційне значення категорії піднесеного, що не „піднімає людину до вищого", а навпаки, виникає внаслідок невдалої спроби розуму збагнути нескінченне, певна апорія чи розколина (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерида) [2, с. 306-307]. Іншим фактором, швидше рекомендаційним, аніж дійсним, є включення таких „допоміжних" категорій як кітч, кемп, гламур, візуальність, які в прикладній діяльності з естетичної оцінки виявляються найбільш застосовуваними і дієвими.
По-третє, естетика підтримує міф мистецтва, "естетичного sacrum", який стає недійсним за сучасних цивілізаційно-культурних змін. Значною мірою ця теза стосується розуміння естетики як ідеологічно обумовленої дисципліни і не враховує принципової зміни акцентування: нон класична естетична теорія виходить не із загального, а із специфічного. Звідси зосередженість на perargon (гр. „випадковий", „побічний"), а не на „провідній ідеї", „моралі твору", „задумі автора", які тепер виявляються похідними і мінливими у процесі сприйняття художнього твору як „співавторства". Звернення до естетичного аналізу повсякденного розвінчує цей міф і викриває досі не враховувані фактори акту творення.
По-четверте, відсутність прикладного виміру естетичної науки. Власне прагматичний аспект є одним із основних закидів, які сьогодні висувають щодо усієї гуманітаристики. Рівень верифіковуваності знання і відповідно, його корисності у прикладному застосуванні на даний момент залишається надзвичайно низьким. Фактично, інститут художньої критики, за винятком літературної, не функціонує. Аналогічно виглядає справа із розробкою системи критеріїв для естетичного оцінювання форм і видів мистецтва. Проблематичним є питання естетичного експерименту. Відтак, у цьому питанні ми маємо більше задач, аніж способів їх вирішення. Однак, маючи ці запити, можемо окреслити горизонти методологічного розвитку та суспільної запотребовуваності актуалізованої естетики.

1. Еcтетика на межі епох. Бесіда головного редактора «Філософської думки» С. Пролеєва з професоркою Л. Левчук // Філософська думка, 2009, № 6. – C. 5-20.
2. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора; Пер. З англ. В. Шовкун; Наук. Ред. Пер. О. Шевченко. – К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи", 2003. – 503 с.
3. Муха Ольга. Роль і місце естетичної теорії в сучасній філософській науці // Тези звітної наукової конференції філософського факультету / відп. за випуск проф. В. Мельник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – С. 112-114.