ОСОБИСТІСНО – ОРІЄНТОВАНА ФАХОВА ОСВІТА ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТА ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Ляшенко Олексій Андрійович
аспірант НПУ імені М.П.Драгоманова
Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Науковий керівник –
д. психол. наук, проф. І.С.Булах

Проблема формування особистості у процесі особистісно-орієнтованого навчання та виховання дуже широко висвітлена у філософській (В.Андрущенко, К-О.Апель, Ю.Габермас, В. Лутай, К.Ясперс), психологічній (І.Бех, І.Булах, Л.Долинська, В.Казанська, К.Роджерс) та педагогічній (Ш.Амонашвілі, А.Макаренко, В.Сластьонін, С.Русова, Ж.-Ж.Руссо В.Сухомлинський, К.Ушинський) літературі.
У працях В.Андрущенка глибоко проаналізовані суспільні чинники, які здійснюють негативний вплив на сучасне виховання. Серед них варто виділити зневагу до людини як до цінності. Вчений стверджує, що викорінення самоцінності особистості та зневага до людини піднесені до рангу державної політики та суспільної думки, перетворюючи людину з творця історії на її знищувача. В. Андрущенко вказує, що «знецінена людина не ідентифікує себе загальнолюдськими цінностями, відмовляється від моралі, активності, творчості й рано чи пізно перетворюється в демонічну силу історії, відтворює її у виродкових формах» [1, с.10].
Відомо, що особистісний підхід до навчання лише частково вирішує проблеми навчання та виховання людини як особистості – самодостатньої та самоцінної істоти, забезпечуючи її функціональний та технологічний бік. При цьому зміст освіти, його спрямованість на особистість вимагає ще великої роботи, оскільки більшість навчальних дисциплін навіть і не передбачають переорієнтації на особистість.
На нашу думку, вітчизняна психологія все ж таки йде правильним шляхом, оскільки особистісно-орієнтований підхід у фаховій освіті вказує не лише на метод чи технологію навчання, а й на її головну мету, цінність та результат педагогічної діяльності – особистість, яку завжди необхідно приймати з усіма її особливостями та потенціалом. Викладач, на думку українського психолога І. Беха, має допомагати людині зростати у тому напрямі, який вона сама обере. Тому варто відмовитися від методу ставлення до студентів, як до групи в якій всі однакові.
Якщо розглянути педагогічну концепцію відомої української вченої С. Русової, то можемо виділити такі головні її принципи: природовідповідність, культуровідповідність, соціально обумовлене виховання, особистісно-орієнтований підхід, гуманізм. Важливу роль в своїй концепції вчена приділяла українському національному вихованню та освіті. Проте центральне місце займає особистість дитини з усіма її природними здібностями та задатками, які вчитель і має розвивати. Хоча С. Русова вважається класиком дошкільного виховання, її ідеї варто було б перенести та зробити фундаментальними в українській вищій освіті.
«Треба виховувати в дітях правду власним прикладом, щоб дитина не могла побачити в житті своїх близьких жодної суперечності між словами і ділом, щоб ніколи брехня не ставала для дитини корисною» – вказувала С. Русова [2]. Ці слова часто можуть слугувати відповіддю на питання про те, чому випускники наших вишів не завжди відповідають високоморальним та професійним нормам. Адже в таких випадках, вони не суттєво відрізняються від своїх викладачів. Таку ж думку висловлював і видатний педагог А. Макаренко. У своїх працях вчений вказував на неможливість безвідповідальної та непристойної поведінки наставника. Навіть для формування колективу вихованців, на думку педагога, має бути сформований справжній колектив серед вихователів та вчителів.
В. Сластьонін вказував, що «виступаючи суб'єктом освітнього процесу, вчитель має визнавати право бути суб'єктом і за учнями. Це означає, що він має бути здатним довести їх до рівня самокерування в умовах довірчого спілкування та співробітництва» [4].
К. Роджерс вказував на існування двох типів навчання: беззмістовне та осмислене.
Перший тип можна оцінити як примусове, бозособистісне, направлене на засвоєння ззовні, коли студенту вказують, що потрібно робити, не пояснюючи, як ці знання та уміння можна застосувати.
Другий тип навчання, навпаки, – це вільне, самостійне, особисто-задіяне, направлене на засвоєння знання як частини особистісного досвіду. Головним завданням викладача К. Роджерс назвав фасилітацію, тобто супроводження учіння студента, який повинен самостійно оволодівати новими знаннями. Головна відмінність особистісно-орієнтованого навчання від звичної для нас традиційної системи полягає у ненав'язливості викладання, коли студент сам розуміє, навіщо йому це потрібно і де ці знання він може використати. Викладачу потрібно лише надавати ситуації та створювати необхідні умови, щоб студент отримував власний досвід.
Викладач-фасилітатор, на думку К. Роджерса, має володіти трьома основними установками. Першу можна описати поняттями «щирість» та «відкритість». Вона включає в себе відкритість викладача своїм власним думкам, переживанням та здатність відкрито виражати та транслювати їх у міжособистісному спілкуванні зі студентом.
Друга установка викладача-фасилітатора характеризується поняттями «довіра» та «прийняття» і включає внутрішню безумовну впевненість викладача у можливостях та здібностях своїх студентів.
Третя установка, описується терміном «емпатичне розуміння» – це бачення вчителем особливого внутрішнього світу кожного учасника педагогічної взаємодії з його внутрішньою позицією [3].
Таким чином, викладач повинен сприймати студента безоцінонно, бути налаштованим до нього доброзичливо та створювати умови, коли б майбутні фахівці не боялися ділитися власними думками та переживаннями. Адже часто бувають ситуації, коли студенти просто бояться спитати чи показати, що вони не знають.
Список використаних джерел:

1. Андрущенко В. П. Філософія освіти «в замежжі завтрашнього дня» / В. П. Андрущенко // Вища освіта України. – 2008. – № 1–2. – С. 7–14.
2. Наконечна М. М. Гуманізм Софії Русової та сучасні виклики психології / М. М. Наконечна // Наукові записки. Серія „Психолого -педагогічнінауки" (Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя). – Ніжин: Вид.-во НДУ ім. М. Гоголя, 2011. – № 8. – С. 153 – 155.
3. Роджерс К. Свобода учиться / Роджерс К., Фрейберг Дж. / [пер. с англ.] – М. : Смысл, 2002. – 527с.
4. Сластенин В. А. Педагогика: [учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений] / В. А. Сластенин, И. Ф. Исаев, Е. Н. Шиянов / под. ред. В. А. Сластенина. – М. : Издательский центр «Академия», 2002. – 576с.
5. Головин С. Ю. Словарь практического психолога / С. Ю. Головин– [2-е изд., перераб. и доп.] – Мн. : Харвест, 2007. – 976 с.